17

Я не йду спати. Просто міняю положення в кріслі й дивлюся на темний екран.

КЕЙ мовчить довго. Значно довше, ніж під час звичайних запитів.

Є збіг.

— Який.

Транзитна зона D-17. Шість тижнів тому — втрата свідомості. Оператор фільтрації повітря. Списано на гіпоксію через втому.

Переді мною з’являється короткий протокол. Фото. Чоловік лежить майже в тому ж місці, де сьогодні лежала жінка.

— Він вижив.

Так.

— Ще?

Пауза.

Дев’ять тижнів тому — падіння без свідків. Струс мозку. Без стороннього втручання за висновком.

Я дивлюсь на часові мітки.

— Інші сектори?

Подібних повторів не виявлено.

Я не відповідаю одразу.

Три інциденти. Одна ділянка. Жодного зв’язку між людьми.

— КЕЙ.

Так.

— Не піднімай це в загальний канал.

Порушення стандартного протоколу.

— Я знаю.

Пауза.

Виконано.

Я закриваю файл.

***

Юнас заходить без стуку.

— Ти вже тут, — каже він. — Я думав, ти відпочиваєш.

— Пізніше.

Він кидає на стіл пакет даних.

— Я прогнав її контакти. Повністю. Робота, побут, транспорт, поблизу місця смерті. Нічого.

— Нічого?

— Взагалі. Немає людини, яка перетинається і з першою справою, і з цією. Немає навіть стабільного знайомого, який був поруч обидва рази.

Я гортаю список. Імена змінюються, але не повторюються.

— Це виглядає, ніби хтось обирає випадково, — каже Юнас.

— Випадковість не повторює спосіб.

— Тоді в нас немає точки входу, — відповідає він.

Я мовчу.

— Ти щось знайшов? — питає він.

— Поки ні.

Це не зовсім брехня.

Юнас дивиться ще кілька секунд, ніби чекає продовження. Потім зітхає.

— Гаразд. Я ще прогляну камери по колу.

Він забирає пакет і виходить.

Двері зачиняються.

***

Я приходжу в D-17 пізніше, коли змінюється зміна й коридор знову майже порожній.

Світло тут таке саме, як зранку. Тепле, рівне. Нічого не видає, що тут щось сталося.

Я стаю там, де лежало тіло.

Кроки лунають інакше — вузький прохід відбиває звук у стіни. Повітря тягне від фільтраційної шахти слабким потоком.

— КЕЙ.

Я тут.

— Зафіксуй рівень шуму.

У межах норми.

Я проводжу рукою по стіні. Метал холодніший, ніж у сусідньому коридорі.

— Температура.

Мінус 1.8 градуса від стандарту для житлового кільця.

Я мовчу.

Десь далеко проїжджає сервісна платформа. Звук коротко змінює тон і повертається назад.

Я стою ще хвилину.

Ніхто не приходить. Нічого не змінюється.

Але піти теж не хочеться.

— КЕЙ.

Так.

— Якщо б тут нічого не було, ми б уже пішли.

Пауза.

Логічно.

Я дивлюсь у бік фільтраційного вузла.

— Перевір, хто обслуговує цей сегмент.

Звичайна ротація. Без фіксованого оператора.

— Звичайна, — повторюю.

Я ще раз оглядаю прохід.

І тільки тоді розвертаюсь до виходу.

Коридор виглядає таким самим, як усі інші.

Саме це і не дає спокою.

Я роблю крок до виходу.

Світло коротко гасне.

Не повністю — лише на мить, як моргання.

— КЕЙ?

Зафіксовано короткочасне просідання живлення.

Я зупиняюсь.

Повітряний потік із шахти різко змінюється — не сильніше, а швидше. Наче хтось на секунду затримав подих і різко видихнув.

Потім лунає звук.

Не сигнал тривоги.

Глухий металевий удар десь усередині стін.

І підлога під ногами раптом зникає.

Гравітація не вимикається повністю — вона просідає. Тіло стає легким, крок перетворюється на повільний ковзок уперед. Я хапаюсь за поручень, але рука проходить далі, ніж звикла, і я вдаряюсь плечем об стіну.

— КЕЙ.

Локальна десинхронізація гравітаційного контуру. Перезапуск.

Коридор повільно нахиляється. Не реально — відчуттям. Внутрішнє вухо запізнюється за очима.

Потім різкий ривок.

Гравітація повертається одразу.

Ноги важчають, і я ледве встигаю виставити коліно, щоб не впасти. Десь позаду дзенькає інструмент, який зірвався з сервісної платформи й тепер котиться підлогою.

Тиша.

Світло стабілізується.

Повітря знову тече рівно.

Я ще кілька секунд тримаюсь за поручень.

— Зафіксуй, — кажу тихо.

Інцидент записано. Тривалість — 2.4 секунди.

Я дивлюсь у прохід.

Тут же лежала жінка.

— КЕЙ.

Так.

— Коли був попередній збій у цьому секторі?

Пауза.

Співпадає з одним із зафіксованих інцидентів шість тижнів тому.

Я не рухаюсь.

— І другий?

Можлива кореляція. Дані неповні.

Я відпускаю поручень.

— Тобто це трапляється.

Рідко.

— Але саме тут.

Пауза.

Так.

Я ще раз дивлюсь на вузький прохід.

Тепер він виглядає інакше.

Ніби місце, де можна оступитися не тільки ногами.

Я виходжу повільніше, ніж заходив.