15

Тваринницький сектор

Юнас приходить раніше за мене.

Він стоїть біля центральної панелі, гортає журнали, виглядає зібраним. На ньому свіжа форма, волосся акуратно прибране. Якщо не знати, що він не спав майже добу, цього не помітно.

— Порожньо, — каже він, не піднімаючи очей.

— У сенсі?

— У сенсі — нічого. Я прогнав усі можливі комбінації. Перехресні маршрути, доступи, часові накладки. Ніхто не виходить за межі допустимого.

Я сідаю навпроти.

— Взагалі ніхто?

— Взагалі.

Я дивлюсь на екран.

— Це означає, що ми щось не бачимо.

Юнас знизує плечима.

— Або що хтось дуже добре прибрав за собою.

Він каже це легко, майже жартома. Але в повітрі зависає пауза.

— Є ще одне, — додає він. — Тваринницький сектор. Алгоритм видав жовтий код п’ятнадцять хвилин тому. Парамедики вже на місці.

Я встаю.

— Ходімо.

У тваринницькому завжди пахне теплом і кормом. Тут інший ритм — повільніший, важчий. Контейнери з худобою рухаються по рейках, автоматика гуде рівно, тварини реагують на присутність людей тихими звуками.

Ми заходимо в сектор, коли парамедики вже працюють.

Чоловік років сорока сидить на підлозі біля огорожі. Комбінезон розстібнутий, руки в подряпинах. Він щось бурмоче собі під ніс і водить пальцем по настилу, ніби малює невидимі схеми.

— Що сталося? — питаю у медика.

— Дезорієнтація, тахікардія, мовленнєві петлі, — відповідає вона. — Каже, що “тварини змінили дихання станції”.

Я переводжу погляд на чоловіка.

— Як тебе звати?

Він піднімає голову.

— Павел, — каже. — Ви ж теж чуєте?

— Що саме?

— Як вона збивається, — відповідає він. — Спочатку це було тут, — він торкається грудей, — а потім у трубах. Наче хтось пересунув паузу.

Юнас стоїть поруч, мовчить.

— Павле, — кажу я, — коли це почалось?

— Сьогодні. Або вчора. Час тут… — він махає рукою. — Я просто хотів перевірити клапан. А вони подивились на мене так, ніби я зайвий.

Він киває у бік тварин.

Одна з корів нервово тупає копитом.

Медик вводить йому седатив.

— Типовий сенсорний дрейф на фоні перевтоми, — каже вона. — Відправляємо в діагностичний блок.

Я киваю.

Поки Павла піднімають на ноші, я помічаю жінку біля дальнього загону.

Вона не плаче. Не панікує. Просто стоїть і дивиться, як його вивозять.

Їй років тридцять п’ять. Волосся зібране в простий вузол. Руки складені перед собою, але пальці стискаються надто сильно.

Алгоритм нічого не підсвічує.

Але я дивлюсь.

— Хто це? — питаю.

— Його напарниця, — відповідає медик. — Вона його й викликала.

Я підходжу.

— Ви працювали разом?

Вона киває.

— Він останні дні був дивний, — каже вона. — Мовчав більше. Запитував, чи я теж іноді відчуваю, що підлога “запізнюється”.

— А ви?

Вона трохи знизує плечима.

— Ні. Я просто втомлена.

Це чесна відповідь.

Але я все одно фіксую її профіль у системі. Без поміток. Без дій. Просто як можливий жовтий код у майбутньому.

Юнас підходить ближче.

— Звичайний випадок, — каже він. — Таке тут трапляється.

Я киваю.

Але в голові вже крутиться інше.

Павел говорив про паузи.

Про зміщення.

Про дихання станції.

Ті самі слова.

Я відкриваю журнал аномалій.

Сенсорний дрейф.
Локальний психоз.
Перевтома.

Все акуратно складено в знайомі комірки.

Юнас дивиться мені через плече.

— Нічого нового, — каже він.

Я мовчу.