14

Вихідний

Я беру вихідний не тому, що відпочивати. Просто Рейн наполягає, а Юнас каже, що я виглядаю так, ніби станція мене перемолола.

Я не сперечаюсь.

Замість цього йду у зовнішній сектор теплообміну.

КЕЙ не коментує маршрут. Він знає, що це не робоча перевірка. Це щось інше.

Тут холодніше. Повітря сухе, майже стерильне. Освітлення жорстке — без теплих відтінків житлових кілець. Стелі нижчі, метал відкритий, без декоративних панелей.

Це один із найстаріших сегментів станції.

Саме тут працювала мати Ліри.

Оператор теплообмінних ферм — звучить красиво. Насправді це означає стежити за контурами охолодження, перевіряти клапани, міняти фільтри й годинами слухати, як через труби ганяють рідину.

Робота, яку ніхто не помічає, поки вона працює.

Я проходжу повз зміну. Люди в товстих комбінезонах рухаються повільно, економлять енергію. Обличчя втомлені. Тут не жартують.

Одна жінка дивиться на мене довше, ніж треба.

— Ви зі стабільності? — питає вона.

— Так.

Вона киває.

— Її місце там.

Вона показує в глиб сектора.

Я йду.

Шум стає густішим. Вібрація переходить у кістки. Тут не тихо — тут постійний низький гул, який не припиняється ніколи.

КЕЙ активується сам.

Сектор працює на протоколі третьої генерації.

— Старий, — кажу.

Старий.

Я торкаюсь поручня. Метал холодний. На поверхні — дрібні подряпини, латки, місця, де фарбу перекривали кілька разів.

І тоді я чую.

Тихе постукування.

Не сигнал. Не аварію.

Просто короткі удари, ніби хтось кидає пісок у стіну.

— Мікрометеорити? — питаю.

Так.

— Часто?

Цей сектор приймає на себе до сорока відсотків зовнішнього пилу.

Я слухаю.

Тук.

Тук.

Тук.

Станція витримує. Вона завжди витримує. Але я думаю про жінку, яка працювала тут годинами, дивилась на ці ж клапани, слухала цей же звук, а потім поверталась у теплий житловий блок, де її вбили.

Я нахиляюсь і дивлюсь на панель технічного доступу біля її робочого місця.

Кришка трохи розхитана.

Зовсім трохи.

Це не поломка. Це втома.

Я випрямляюсь.

І вперше за весь час думаю не про вбивцю.

Я думаю про станцію.

Про те, що вона стара.

Про те, що в неї є місця, де легше зникнути між секундами.

Мені кажуть, що Жані зараз у кабельному секторі.

— Якщо знайдеш людину, яка виглядає так, ніби її заштовхали в комбінезон меншого розміру — це він, — каже одна з операторок теплообміну. — Передай, що Мару пам’ятають.

Я киваю.

Мару.
Отже, у загиблої жінки було ім’я.

Кабельний відсік — це кишки станції. Тут немає краси. Лише нескінченні пучки проводів, марковані трубки, відкриті лотки й вузькі проходи, де двоє людей розминуться тільки боком. Повітря тут тепліше, пахне ізоляцією й металом.

КЕЙ підсвічує маршрут.

Жані зареєстрований у секторі С-9. Локальна ремонтна зона.

Я протискаюсь між двома шафами керування й бачу його.

Він стоїть на драбині, наполовину захований у відкритому технічному люку. Комбінезон на ньому натягнутий так, ніби тканина давно здалась, але все ще тримається з принципу. Живіт упирається в край панелі, плечі напружені, одна рука десь глибоко в кабельному гнізді.

— Жані? — кажу я.

Він здригається.

— Трясця! — бурмоче. — Якщо ви зі стабільності, то зачекайте, я зараз витягну цей клятий конектор…

— Орен, — кажу. — Я прийшов поговорити про Мару.

Він завмирає. Повільно витягує руку з нутрощів шафи, обтирає долоню об комбінезон і повертається до мене.

Обличчя в нього втомлене, з дрібними зморшками біля очей. Він дивиться уважно, але без страху.

— Вона ж… — починає він і ковтає. — Так.

Я киваю.

— Мені сказали, ви були друзями.

— Більше ніж, — відповідає він. — Ми разом тут уже років десять. Вона прийшла на теплообмін, я — на кабелі. Старі сектори зближують.

Я вже збираюсь поставити наступне питання, коли станція робить щось дуже нехарактерне.

Спершу — короткий писк.

Потім — тиша.

І раптом вага зникає.

Жані видає звук, який не схожий ні на крик, ні на лайку — щось середнє між ними — і повільно відривається від драбини. Його ноги спливають угору, а сам він, розпластавшись, зависає в повітрі, тримаючись однією рукою за край люка.

— ОЙ НІ! — голосно каже він. — НІ-НІ-НІ!

Його комбінезон натягується ще сильніше, і тепер він висить догори дригом, як дуже велика, дуже розгублена кажанина.

— Не відпускай, — кажу я.

— Я І НЕ ЗБИРАВСЯ! — огризається він. — Я занадто молодий, щоб померти, вдарившись об серверну!

Я відштовхуюсь від стіни, ловлю його за пояс і притягую ближче. Він важкий. Дуже. Ми обоє повільно обертаємось у повітрі між кабелями.

КЕЙ активується.

Локальний збій гравітаційного контуру. Перезапуск через сім… шість…

— КЕЙ, — кажу я крізь зуби. — Прискор.

Недостатньо прав.

— Прекрасно.

Жані висить переді мною, обличчям донизу, волосся стирчить у всі боки.

— Слухай, офіцере, — каже він, — якщо я зараз знепритомнію, не дай мені врізатись у ту синю коробку. Вона дорога.

— Тримайся за мене, — кажу.

— Я й так тримаюсь за твоє життя!

Ми обоє чіпляємось за поручень, кабелі, одне одного. Десь поруч пролітає гайковий ключ.

Три… два…

Гравітація повертається різко.

Жані падає на драбину, я — на підлогу. Ключ дзенькає об метал і зупиняється біля мого чобота.

Кілька секунд ми просто лежимо.

Потім Жані починає сміятись.

Гучно. Безсоромно.

— Ну от, — каже він, намагаючись підвестись. — День як день. Тепер можеш питати.

Я сідаю, переводжу подих.