13

Ранок

Мій модуль прокидається раніше за мене.

Світлова смуга вздовж стелі повільно змінює спектр, і повітря стає трохи теплішим. Я лежу нерухомо ще кілька секунд, дозволяючи тілу наздогнати думки.

— Доброго ранку, — кажу я.

Добрий — суб’єктивна категорія.

— Тоді скажімо так: функціонального.

Температура в нормі. Пульс у межах. Ти спав три години сорок дві хвилини.

— Розкіш.

Це нижче рекомендованого мінімуму.

— Ти не моя мама, КЕЙ.

У мене немає матері.

— От і добре.

Я сідаю, спускаю ноги на підлогу. Настил прохолодний. Це допомагає зібратись. Умивальник подає воду з легким запахом озону — станція очищає контури.

— Що нового у світі? — питаю я.

Три дрібні аварії в агросекторі. Один конфлікт у житловому кільці. Народився теля в тваринницькому модулі.

— Скажи, що ти жартуєш.

Я не жартую.

— Чудово. Убивства, збої, телята.

Я вдягаю куртку, застібаю комір. У кишені на мить торкаюсь нитки — машинально, не думаючи.

— КЕЙ.

Так.

— Як ти думаєш, станція може втомлюватись?

Пауза.

Станція — інфраструктурний об’єкт.

— А люди на ній?

Люди — так.

— Тоді, може, це вона їх робить дивними.

Кореляція не означає причинність.

— Знаю. Але звучить красиво.

Записати як поетичне спостереження?

— Не треба.

Я виходжу в коридор. Тут уже рух. Хтось іде на зміну, хтось повертається. Запах кави тягнеться з автоматів. Станція прокидається без пам’яті про ніч.

Юнас наздоганяє мене біля транспортної платформи.

— Ти виглядаєш як людина, яку відправили відпочивати, — каже він.

— Я старався.

Він усміхається. Та сама усмішка — спокійна, рівна.

— Рейн дав мені чотири години. Я прогнав усіх.

Я дивлюсь на нього.

— І?

— У всіх є алібі.

Слова падають між нами й залишаються лежати.

— У всіх? — перепитую.

— У всіх, хто має доступ до нейромодулів. Медики. Техніки. Наші. Жодних накладок по часу. Жодних дивних переходів між секторами.

— Силует?

— Не співпадає ні з ким.

Я відчуваю, як усередині щось знову стискається. Не різко. Повільно.

— Це означає, що…

— Це означає, що або він дуже акуратний, — каже Юнас, — або ми дивимось не туди.

Ми заходимо в транспорт. Двері зачиняються.

— Я перевірив ботанічний сектор окремо, — додає він. — Аріта й її зміна були на лінії весь час. Логи чисті.

Я киваю.

— Добре.

Він дивиться на мене.

— Ти не виглядаєш здивованим.

— Я просто не знаю, чому мав би бути.

Юнас зітхає.

— Слухай, Орен… я розумію, що ти зараз у напрузі. Але це нормальна фаза. Ми вичистили очевидне. Тепер треба розширювати коло.

— Або міняти питання, — кажу я.

Він знову киває.

— Саме.

Транспорт рушає.

— До речі, — каже Юнас уже легше. — Аріта питала, як ти. Каже, ти вчора виглядав так, ніби станція вирішила тебе з’їсти.

— Вона перебільшує.

— Вона ботанік. Вони завжди думають, що все хоче когось з’їсти.

Я ледь помітно усміхаюсь.

— КЕЙ, — кажу подумки.

Так.

— Скажи чесно. Якщо всі мають алібі — хто тоді вбив?

Пауза.

Ти ставиш неправильне питання.

— Яке правильне?

Хто формує алібі.

Я дивлюсь на відображення у склі транспорту.

Юнас говорить щось про наступні кроки, про розширені часові вікна, про повторний аналіз рухів. Я слухаю, але думка вже пішла іншим шляхом.

Станція живе.
Люди йдуть на роботу.
Теля народилось.

А десь між цим хтось навчився бути невидимим.