12

Аномалія

Мій модуль зустрічає мене тишею. Тут немає панорамних вікон — лише вузька світлова смуга вздовж стелі й ліжко, яке автоматично підлаштовується під пульс.

Я сідаю, не знімаючи куртки.

— КЕЙ, — кажу я.

Я тут.

Голос з’являється не в повітрі — всередині. Спокійний, нейтральний. Без інтонацій, але з дивною звичкою робити паузи.

— Проаналізуй сьогоднішні події.

Запит надто широкий.

— Почни з того, що не подобається.

Пауза.

У тебе підвищений рівень адреналіну. Ти ігноруєш рекомендації щодо відновлення. Також ти приховав фрагмент доказу.

Я мовчу.

— Це не доказ.

Ти не додав його до справи.

— Це різні речі.

Логічно некоректно.

Я зітхаю.

— Просто скажи: що ти бачиш?

Я бачу розсинхрон між твоїми діями і протоколами.

— Дякую, КЕЙ. Дуже заспокоює.

Я не запрограмований заспокоювати.

— Я знаю.

Я лягаю на ліжко, дивлюсь у стелю.

— КЕЙ… як часто люди брешуть собі?

Пауза довша.

Статистично — постійно.

— Чудово.

Ти входиш у цю вибірку.

Я посміхаюсь. Вперше за довгий день.

— Запиши це як жарт.

Записано.

Я закриваю очі.

Я лежу з відкритими очима. Стеля повільно змінює відтінки — модуль намагається підібрати колір для сну. Не вгадує.

— КЕЙ.

Так.

— Ти щось пропустив у сьогоднішніх даних?

Пауза.

Уточни параметри.

— Будь-що, що не вписується.

Тиша триває довше, ніж зазвичай.

Є відхилення.

Я повертаю голову до стіни.

— Які?

Часові мікророзриви у твоїй суб’єктивній пам’яті.

Я моргаю.

— Конкретніше.

Три епізоди за останні двадцять чотири години. Тривалість: від шести до дванадцяти секунд. У цей час твої сенсорні дані фіксуються, але не інтегруються в довготривале збереження.

— Тобто?

Ти був активний, але не пам’ятаєш цього.

Я сідаю.

— Це може бути перевтома.

Може.

— Стрес.

Може.

— Післяаварійний ефект.

Може.

Я чекаю.

Але патерн нетиповий.

— Поясни.

Зазвичай при перевтомі втрачається контекст. У тебе зникають часові сегменти.

Я проводжу рукою по обличчю.

— Скільки?

Сумарно — тридцять одну секунду.

Тридцять одна секунда — це ніщо.
І водночас — цілий світ, якщо в ньому хтось щось зробив.

— Де саме? — питаю.

Переді мною з’являється часовий ряд:

• після допиту Наї
   
• у модулі звітів
   
• у ботанічному секторі, за дві хвилини до аварії
   

Я дивлюсь на останній пункт довше.

— Я пам’ятаю аварію.

Я знаю.

— А до неї?

Пауза.

Ні.

Холод повільно спускається по хребту.

— Це може бути втручання?

Теоретично — так.

— Але?

Для цього потрібен доступ рівня служби стабільності або вище.

Я не одразу відповідаю.

— КЕЙ… хтось може редагувати мою пам’ять, не зачіпаючи тебе?

Можливо. Я персональний модуль. Я фіксую, але не контролюю.

— Чудово, — кажу я. — Просто прекрасно.

Я підводжусь і починаю ходити кімнатою.

— Ти повідомив про це системі?

Ні.

— Чому?

Ти не дав такого дозволу.

Я зупиняюсь.

— Добре.

Я вдихаю повільно.

— Заблокуй автоматичні повідомлення про ці розриви.

Це суперечить стандартному протоколу.

— Виконай.

Пауза.

Виконано.

Я сідаю назад на ліжко.

— КЕЙ.

Так.

— Якщо хтось втручається… це може бути той самий, хто стер пам’ять Наї?

Ймовірність існує.

— Яка?

Недостатньо даних для коректної оцінки.

— Тоді скажи інакше.

Пауза коротша.

Тобі не подобається цей збіг.

Я криво усміхаюсь.

— Ти швидко вчишся.

Я оптимізую відповіді під твої реакції.

Я дивлюсь у темну стелю.

Тридцять одна секунда.

Я не знаю, що в них було.