11

Рейн

Кабінет Рейна завжди здається мені надто чистим. Не стерильним — ні. Просто в ньому немає нічого зайвого. Жодних особистих речей, жодних фото, жодних слідів життя поза службою. Лише стіл, екран і темне панорамне вікно з видом на технічне кільце.

Рейн сидить рівно, руки складені перед собою.

— У вас п’ять хвилин, — каже він. — Потім у мене нарада.

Юнас киває. Я роблю крок уперед.

— У нас подвійне вбивство, — кажу я. — І потерпіла зі стертою пам’яттю.

— Це я знаю, — відповідає Рейн. — Далі.

— Система блокує співставлення силуету з камер, — продовжую я. — Без пояснень. Це не стандартна поведінка.

Рейн дивиться на мене уважно.

— Це ще не підстава.

— Є кадр, — кажу я. — Розмитий, але він є. І є вибір жертв. Двох убили, третю залишили живою. Це не хаос.

Рейн мовчить.

Я відчуваю, як слова починають йти швидше, ніж потрібно.

— Хтось говорив із матір’ю жертви спокійно, — кажу. — Не було паніки. Двері відчинили добровільно. Потім напад у спальні. Це означає, що нападника знали. Або йому довіряли.

— Це припущення, — каже Рейн.

— Це патерн, — різко відповідаю я. — І якщо ми зараз не…

— Орен, — тихо каже Юнас.

Я замовкаю.

Юнас робить крок уперед.

— Дозвольте я, — каже він.

Рейн киває.

Юнас не поспішає. Він говорить повільно, майже буденно.

— У нас є три факти, — каже він. — Перше: хтось професійно втрутився в пам’ять потерпілої. Друге: система обмежує доступ до співставлення. Третє: характер убивств передбачає контроль, а не афект.

Рейн слухає.

— Це означає, що ми маємо справу не з випадковою людиною, — продовжує Юнас. — А з тим, хто має навички й доступ. Таких на станції небагато.

Він виводить на екран список.

— Медичні нейротехніки. Офіцери стабільності. Системні коректори.

Рейн зводить брови.

— Ви пропонуєте перевірити своїх?

— Я пропоную перевірити всіх, хто може працювати з пам’яттю, — відповідає Юнас. — Без винятків.

— Це не санкціоновано.

— Саме тому ми тут.

Я дивлюсь на екран. Імена, відділи, допуски. Все виглядає акуратно.

— Якщо це внутрішній збій, — каже Юнас, — система його не побачить. Вона не створена для цього. Але ми можемо.

— Це ризик, — каже Рейн.

— Так, — погоджується Юнас. — Але ще більший ризик — нічого не робити.

Рейн відкидається в кріслі.

— У вас немає прямих доказів.

— Поки що, — каже Юнас. — Але якщо чекати, будуть ще жертви.

Я не витримую.

— Вона кричала, — кажу я. — Дівчина. Під час глибокого перегляду. Вона бачила його в дверях, але не могла сфокусуватись. Це не природна амнезія.

Рейн дивиться на мене довго.

— Ти перевтомився, Орен.

Я стискаю щелепи.

— Я в порядку.

— Ти працюєш без перерви другу добу.

— Бо хтось вбиває людей!

— Саме тому, — спокійно каже Рейн, — ти зараз не той, хто має приймати рішення.

Тиша.

Юнас обережно кладе долоню на край столу.

— Дайте мені дозвіл, — каже він. — Обмежений. Тільки на перевірку співробітників із доступом до нейромодулів. Без зовнішніх повідомлень.

Рейн дивиться на нього.

Довго.

— Ти відповідаєш головою, — каже він.

— Завжди.

Рейн зітхає.

— Гаразд. Частковий доступ. Чотири години. Усе, що знайдеш — одразу мені.

Юнас киває.

— Дякую.

Рейн переводить погляд на мене.

— А ти йдеш відпочивати.

— Рейн…

— Це наказ, Орен.

Я хочу щось сказати. Не знаходжу слів.

— Житловий блок, — додає Рейн. — Мінімум шість годин. Ти занадто близько до цієї справи.

Юнас повертається до мене.

— Я подзвоню, — каже він тихо. — Як тільки буде щось.

Я киваю.

Ми виходимо з кабінету разом, але вже не поруч.

У коридорі Юнас зупиняється.

— Довірся мені, — каже він. — Я все зроблю.

Я дивлюсь на нього.

— Зроби.

Він іде в один бік.

Я — в інший.