10

Дзвінок

Виклик приходить не через службовий канал.

Особистий.

Юнас.

Я приймаю майже одразу.

— Ти ще на станції? — питає він без привітання.

— Так.

— Добре. Не йди нікуди. Я зараз буду.

Зв’язок обривається.

Я дивлюсь на екран ще кілька секунд, потім закриваю модуль аналізу. Кадр убивці зникає зі світла, але не з голови. Я виходжу з кімнати і йду до оглядової галереї — там завжди тихо в цей час.

Станція повільно обертається. Далеко внизу видно світлові доріжки агросекторів. Вони нагадують мені нічні поля, які я бачив лише на архівних зображеннях.

Юнас приходить швидко. Куртка розстібнута, волосся ще трохи вологе — ніби він щойно мив руки або обличчя.

— Я думав про це, — каже він замість привітання.

— Про що саме?

Він зупиняється поруч, сперся на поручень.

— Про дівчину. Про Ліру. Про її матір. Про те, що ти казав сьогодні.

Я мовчу.

— Чому двох убили, а третю залишили живою? — продовжує Юнас. — Це не сходиться.

Я відчуваю, як усередині щось повільно вирівнюється. Не полегшення — підтвердження.

— Так, — кажу я.

Він дивиться на мене швидко.

— Ти теж це бачиш.

Це не питання.

— Бачу, — відповідаю я.

Юнас стискає губи, на секунду відводить погляд.

— Якщо це був емоційний спалах — не було б вибору. Якби це була паніка — не було б точності. А тут є рішення. Є порядок.

Я киваю.

— Я пробував прогнати силует через систему, — кажу я. — Мені заблокували доступ.

Юнас повертається до мене різко.

— Заблокували?

— Так.

Він мовчить кілька секунд. Потім тихо свистить крізь зуби.

— Отже, це не випадковість.

— Ні.

Він кладе лікті на поручень.

— Є інший шлях, — каже він.

— Який?

— Не силует. Не переміщення. Люди, які вміють працювати з пам’яттю.

Я дивлюсь на нього.

— Медики, нейротехніки, офіцери стабільності, — продовжує Юнас. — Не так багато. Десятки, не сотні.

Я думаю про це. Це логічно. Занадто логічно.

— Це не санкціоновано, — кажу я.

— Знаю.

— Система не дозволить.

— Тому ми не питаємо систему.

Я повертаюсь до нього.

— Юнас…

— Послухай, — перебиває він. — Ми не будемо робити це самі. Підемо до Рейна.

Рейн — наш керівник зміни. Старший офіцер. У нього є доступ до міжмодульних перехресть і розширених журналів.

— Він не піде проти системи, — кажу я.

— Він піде за фактами, — відповідає Юнас. — А в нас вони є. Поранена дівчина. Дві смерті. Стерта пам’ять. І головне — вибір.

Він робить паузу.

— Мене не відпускає відчуття, що хтось дуже акуратно прибирає кінці. А я не люблю, коли за мене думають.

Я дивлюсь на нього.

Це мої думки.
Мої формулювання.
Мій ритм.

І від цього стає не спокійніше, а навпаки.

— Ти впевнений? — питаю.

Юнас дивиться прямо.

— Так. І я радий, що ти поруч.

Я киваю.

Ми мовчки йдемо коридором у бік адміністративного кільця. Станція спить наполовину, але служби працюють. Автоматичні платформи рухаються тихо. Світло реагує на наші кроки.

— Знаєш, — каже Юнас уже біля ліфта. — Я сьогодні думав про Аріту. Про те, як вона дивилась на мене після аварії.

— І? — питаю.

— І подумав, що якщо ми зараз не розберемось — наступного разу це може бути хтось із наших.

Ліфт відкривається.

Ми заходимо всередину.

Юнас натискає потрібний рівень.

Ліфт рушає.

Я ловлю своє відображення в металі дверей — на мить, не більше. Воно стривожене. 

Потім переводжу погляд на цифри поверхів.