8

Ботанічний сектор

Я не кажу Юнасу, навіщо їду в ботанічний сектор. Не тому, що приховую — просто сам не знаю, як це сформулювати. Подивитися не звучить як причина. Відчути — тим більше.

— Хочеш кави? — питає він, коли ми заходимо в транспорт.

— Пізніше, — відповідаю я.

Він знизує плечима і не наполягає. Машина рушає. Маршрут знайомий: кільце, перехід, вологі зони. Чим ближче до ботаніки, тим тепліше повітря і густіший запах ґрунту. Тут завжди здається, що станція трохи відпускає контроль — дозволяє собі рости, а не тільки функціонувати.

Ми заходимо в сектор через службовий шлюз. Усередині шумно: працюють насоси, автоматичні поливи, рухаються платформи з контейнерами. Люди розходяться між рядами рослин, хтось сміється, хтось свариться через дрібниці. Звичайний робочий хаос.

Я дивлюсь на руки. На комбінезони. На тканину. Не шукаю конкретного — просто дивлюсь.

— Знову тут? — чую знайомий голос.

Аріта стоїть біля пульта керування, волосся зібране, на щоках — сліди вологи. Вона киває мені, потім дивиться на Юнаса і всміхається.

— Ви ж тільки вранці закінчили.

— Робота, — каже Юнас. — Як у вас?

— Нормально, — відповідає вона. — Трохи барахлить третя лінія. Датчики вологості знову брешуть.

Я підходжу ближче до контейнерів. Рослини тут вищі, ніж у стандартних модулях. Листя широке, важке, з краплинами води. Між рядами вузькі проходи. Якщо щось піде не так — бігти буде нікуди.

Система мовчить.
І це дивно.

Я вже збираюся сказати щось — не знаю що саме — коли під ногами раптом тремтить настил.

Не сильно.
На мить.

Потім — різко.

— Стоп! — кричить хтось. — Відключайте подачу!

Шум посилюється. Десь угорі щось тріщить, ніби метал не витримує тиску. Я піднімаю голову і бачу, як один із гідроконтейнерів починає нахилятись. Вода переливається через край. Важка, брудна, з добривами.

— Орен! — кричить Юнас.

Я не встигаю зреагувати. Настил під ногами зсувається, і мене тягне вперед. Я падаю між рядами, відчуваю, як щось різко б’є по плечу. Вода заливає все навколо, тягне за собою ґрунт, листя, уламки.

Я намагаюся підвестись — марно. Черевики ковзають. Повітря стає важким, вологим. Я ковтаю воду і кашляю.

Світ зводиться до шуму й темноти.

І раптом — різкий ривок.

Хтось хапає мене за комір, тягне назад із силою, якої я не очікував. Я вдаряюсь об край контейнера, але це вже не важливо. Повітря. Світло.

Юнас.

Він стоїть по коліна у воді, тримає мене міцно, майже грубо.

— Ти що, вирішив тут потонути? — кричить він, перекриваючи шум.

Я не відповідаю. Просто дихаю. Серце б’ється так швидко, що система не встигає стабілізувати.

Навколо метушня. Хтось перекриває подачу. Контейнер зупиняється, зависнувши під кутом. Вода стікає на підлогу.

Аріта підбігає до нас.

— Ви живі? — питає вона, переводячи погляд з мене на Юнаса.

— Так, — каже він. — Все добре.

Він бреше спокійно. Так, як завжди.

Я сідаю на настил. Руки тремтять. Цього разу — по-справжньому. Я дивлюсь на них і не намагаюся зупинити.

— Це було близько, — каже Аріта. — Датчики мали спрацювати раніше.

Я піднімаю голову.

— Мали, — повторюю я.

Юнас дивиться на мене уважно. Занадто уважно.

— Тобі треба відпочити, — каже він. — Ти сьогодні вже достатньо надивився.

— Якби ти не був тут… — починає Аріта.

— Я був, — перебиває Юнас. — І цього досить.

Він допомагає мені підвестись. Його рука міцна, впевнена. Рятівна.

І я ловлю себе на думці, від якої стає холодно навіть у цьому теплому, вологому секторі:

якщо Юнас може витягнути мене з-під контейнера —
він може й утримати когось, поки той задихається.

Це жахлива думка. Несправедлива. Я відганяю її одразу.

Юнас щойно врятував мені життя.

Ми виходимо з сектора разом. Станція знову заспокоюється. Система фіксує інцидент як технічний збій без постраждалих.

Я йду поруч із Юнасом і відчуваю, як адреналін повільно відступає.

Він плескає мене по плечу.

— Бачиш? — каже він легко. — Навіть тут усе під контролем.

Я киваю.

Юнас іде поруч, говорить щось про звіт і датчики.

Я киваю, але не слухаю.

Вода з ботанічного сектора досі в черевиках. Вона хлюпає при кожному кроці, хоча ми вже давно в сухому коридорі.

Я не зупиняюся, щоб її вилити.

Інцидент у ботанічному секторі система фіксує як «некритичний».

Я дивлюся на позначку і думаю, що вона підібрана дуже точно.

Некритичний — це коли виживають усі.

Я закриваю файл.