7

Госпіталь. День

У госпіталі вдень інше світло. М’якше, тепліше, майже обманливе. Тут завжди намагаються зробити вигляд, що ніч нічого не змінила. Що біль — це тимчасово. Що страх — це збій, який можна відкотити.

Я знаю цей простір надто добре.

Вона сидить на ліжку, підтягнувши коліна. На ній лікарняний комбінезон — тонкий, майже невагомий. Волосся зібране абияк, ніби їй було байдуже, як вона виглядатиме, коли прокинеться. Або вона просто не думала, що прокинеться взагалі.

— Її звати Ная, — тихо каже лікар. — Стан стабільний. Пам’ять… фрагментована.

Юнас стоїть трохи позаду, сперся об стіну. Спокійний. Вичікує. Дає мені простір — або робить вигляд, що дає.

Я сідаю навпроти, не надто близько. Так, щоб між нами залишалась відстань, яку можна заповнити словами.

— Привіт, Ная, — кажу я. — Мене звати Орен. Я був тут учора.

Вона дивиться на мене довго. Погляд напружений, але не порожній. Вона пам’ятає мене. Це видно.

— Ви… — вона замовкає, ковтає. — Ви той, хто не торкався.

Я киваю.

— Так.

Це дрібниця. Але я відчуваю, як у мені щось стискається.

— Я не хочу… — починає вона і замовкає знову. Пальці стискають тканину комбінезона. — Я не хочу, щоб ви дивились.

— Я знаю, — кажу я. — Тому ми говоримо. Просто говоримо.

Вона мовчить. Дихає часто. Система фіксує зростання тривоги. Я її ігнорую.

— Ти сказала, що була в гостях, — кажу я. — У Ліри.

Її плечі здригаються. Не сильно. Але цього досить.

— Так, — каже вона. — Ми… ми завжди так робили. У них тихо. Мама Ліри пізно лягала, але не заважала. Ми говорили, потім… заснули.

— Разом? — питаю.

— Так.

Я не тисну далі. Даю тиші зробити свою справу.

— А потім? — м’яко кажу я.

Вона стискає губи. Очі зволожуються, але сліз ще немає.

— Я прокинулась, — каже вона. — Не знаю чому. Просто… прокинулась. І чула голоси.

— Які? — питаю.

— Спокійні, — відповідає вона майже здивовано. — Звичайні. Хтось говорив із її мамою. Про щось буденне. Про… про полив, здається. Або про світло. Я не впевнена.

Юнас злегка змінює позу. Я це помічаю краєм ока, але не дивлюсь на нього.

— Ти бачила цю людину? — питаю.

Ная хитає головою.

— Ні. Двері були напівзачинені. Я… я не думала, що це небезпечно. Це ж був хтось знайомий. Вони не кричали.

Вона робить паузу. Я не перебиваю.

— Потім… — голос у неї ламається. — Потім двері в нашу кімнату відчинились. Просто так. Хтось зайшов.

— І що сталося? — питаю.

Вона дивиться на мене. Прямо. І вперше в її погляді з’являється щось, крім страху — сором. Ніби вона винна в тому, що вижила.

— Він пішов не до мене, — каже вона. — Він одразу пішов до Ліри.

Моє горло стискається. Я відчуваю це тілом, не думкою.

— Я закричала, — каже вона. — Я намагалась… але голос ніби застряг. А Ліра… вона прокинулась. Подивилась на нього. І… — Ная закриває обличчя руками. — Вона не встигла навіть злякатись.

— Ти пам’ятаєш його обличчя? — питаю.

Вона опускає руки. Очі червоні.

— Ні, — шепоче вона. — Я дивилась не туди. Я дивилась на Ліру. Я боялась, якщо подивлюсь на нього — він подивиться на мене.

Це правда. Я знаю це не з досвіду — з того, як вона це каже.

— А потім? — тихо питаю.

— Я… я не знаю, — каже вона. — Я пам’ятаю тільки коридор. Холодну підлогу. І світло. Я йшла. Або повзла. Або… — вона знову хитає головою. — А потім ви.

Тиша в палаті густішає. Система сигналить про критичний рівень стресу. Я знову ігнорую її.

— Ная, — кажу я. — Ти вижила не випадково.

Вона здригається.

— Не кажіть так, — швидко каже вона. — Я не хотіла…

— Я знаю, — перебиваю я. — Але хтось зробив вибір. І якщо ми не зрозуміємо який — він повториться.

Юнас різко випрямляється.

— Орен, — каже він. — Обережно.

Я не дивлюсь на нього.

— Ти боїшся, — кажу я Наї. — Не болю. Не спогадів. Ти боїшся знати.

Вона мовчить. Сльози нарешті зриваються, але вона не витирає їх.

— Якщо я згадаю… — каже вона. — То це буде зі мною назавжди.

— Так, — кажу я. — Але якщо ти не згадаєш — це буде з кимось іншим.

Це не протокол.
Це не рекомендація.
Це правда, і вона її чує.

Вона дивиться на мене довго. Потім повільно киває.

— Добре, — каже вона. — Дивіться. Але… — вона ковтає. — Але не забирайте все.

Я киваю.

— Я обіцяю.

Юнас робить крок уперед.

— Я буду поруч, — каже він їй. — Якщо стане важко — зупинимось.

Вона більше не дивиться на нього. Тільки на мене.

Процедура починається. Світло тьмянішає. Дані йдуть глибше. Я відчуваю, як напруга в кімнаті змінюється — ніби повітря стає густішим.

І раптом — різко.

Ная кричить. Не голосно — коротко, зірвано. Її тіло смикається, пальці впиваються в матрац.

— Не треба! — каже вона. — Він… він стоїть у дверях! Він…

— Я тут, — кажу я. — Подивись на мене. Ти тут.

— Я не бачу обличчя! — кричить вона. — Воно… воно ніби не хоче, щоб я його бачила!

Процедура зупиняється автоматично. Лікар метушиться. Дані обриваються.

Ная плаче. Без звуку. Її трясе.

Я стою. Серце б’ється надто швидко. Я відчуваю це. І система — теж.

— Досить, — каже Юнас. — Вона не готова.

Я мовчу.

— Орен, — каже він вже тихіше. — Ти сьогодні… дивний. Ти тиснеш. Це не схоже на тебе.

Я дивлюсь на нього вперше за всю розмову.

— Вона бачила його, — кажу я. — Вона просто не може його згадати.

— Або не повинна, — каже Юнас. — Дай системі зробити свою роботу.

Він нахиляється ближче до мене.

— Я рекомендую стабілізацію, — каже він тихо. — Для тебе.

Я відчуваю, як система підхоплює цю пропозицію. Як вона тягнеться до мене, готова зняти напругу, вирівняти дихання, стерти гострі кути.