6

Після патрулю

Ми завершуємо зміну пізніше, ніж планували. Станція повільно переходить у ранковий режим — світло в коридорах теплішає, вентиляція змінює тон, ніби хтось переводить дихання. Я відчуваю втому, але вона рівна, контрольована. Така, яку система дозволяє.

— Я заскочу ще в один сектор, — каже Юнас, коли ми виходимо з транспорту. — Підвезеш?

— Куди? — питаю.

— Ботанічний. Нижній ярус. Вона сьогодні на ранній зміні.

Вона.
Юнас не уточнює. Він ніколи не уточнює, і йому це не потрібно.

Ми їдемо разом. Ботанічний сектор відрізняється від агромодулів — тут не масове вирощування, а досліди, нові сорти, адаптація земних рослин до штучних циклів. Повітря тут вологіше, насичене запахом ґрунту, який не має існувати в космосі.

Вона чекає біля виходу з модуля. Світло падає на її волосся так, що воно здається м’якішим, ніж є насправді. На ній робочий комбінезон, рукава закочені, на пальцях — сліди зеленого пилку.

Юнас усміхається ще до того, як вона нас помічає. Не так, як усміхається під час служби. Інакше. Простiше.

— Ти вчасно, — каже вона. — Я вже думала, знову затримаєшся.

— Затримався, — відповідає він. — Але ж прийшов.

Вона дивиться на мене, трохи ніяковіє, але киває.

— Привіт.

— Орен, — кажу я. — Напарник.

— Я знаю, — каже вона. — Юнас багато про тебе розповідає.

Я киваю. Не знаю, що на це відповісти.

Вони йдуть поруч. Не торкаються одне одного демонстративно, але між ними є щось очевидне — спільний ритм, звичка підлаштовуватись. Вона щось розповідає про рослини, про збій у циклі освітлення, про те, як один сорт поводиться дивно, ніби «пам’ятає» Землю. Юнас слухає уважно. Справді слухає.

— Ходімо, — каже він їй. — Я проведу.

Вона киває, і вони рушають до житлового кільця.

Я залишаюсь на платформі. Не тому, що мене не запросили — просто не треба. Я дивлюсь їм услід і ловлю себе на дивному відчутті: ніби я спостерігаю не сцену, а правильну версію життя.

Юнас озирається.

— Побачимось, — каже він. — Відпочинь.

— Ти теж, — відповідаю я.

Він кладе руку їй на спину — коротко, звично, ніби це найприродніший жест у світі. Вони зникають у коридорі.

Я стою ще кілька секунд. Станція навколо жива, тепла, повна людей, які кудись ідуть не з обов’язку. Я думаю, що Юнас усе робить правильно. Працює добре. Любить. Його чекають.

І ця думка чомусь не заспокоює.

Я розвертаюсь і йду в інший бік. У коридорі тихіше. Світло холодніше. Тут немає рослин і немає запахів — тільки рівні поверхні й рух повітря.

Я думаю:
якщо Юнас — ідеальний,
якщо система працює,
якщо станція жива —

то чому нитка досі зі мною?

Юнас з Арітою зникають за поворотом. Світло ковтає їх швидко, ніби вони ніколи й не стояли тут. Я ще кілька секунд дивлюсь у той бік, а потім розвертаюсь і йду до свого маршруту.

Коридор порожній. Це один із технічних переходів між кільцями — тут не гуляють і не затримуються. Під ногами — матовий настил, трохи слизький після нічної мийки. Я роблю кілька кроків, автоматично перевіряючи станцію, хоча вже не на зміні.

Рука сама лізе в кишеню.

Я не планував.
Не збирався.
Просто відчув — і торкнувся.

Нитка лежить там, згорнута, майже невидима. Я витягую її на долоню й дивлюсь при світлі коридорних ламп. Вона здається темнішою, ніж у кімнаті Ліри. Або це просто інше освітлення.

Я зупиняюсь.

Комбінезон Аріти — робочий, ботанічний, з додаванням синтетичного волокна для вологості. Не стандартна форма. Я бачив його щойно, з близька: закочені рукави, груба тканина, трохи ворсиста на зрізах.

Я не порівнюю.
Я просто пам’ятаю.

Я підношу нитку ближче. Вона така ж матова. Така ж щільна. Волокна ламаються не рівно, а ніби розшаровуються.

Це нічого не означає.

Ботанічний сектор — величезний. Там сотні людей. Такий матеріал носять десятки, якщо не сотні працівників. Нитка могла потрапити куди завгодно, коли завгодно. Її можна було принести на одязі, на взутті, на сумці. Вона могла лежати там тижнями.

Я це знаю.
Система це знає.

Але в голові з’являється інша думка — тиха, без формулювання:

а що, якщо вбивця працює серед рослин?

Не коп.
Не технік.
Не хтось із нижніх ярусів.

Хтось, кого не асоціюють із насильством.
Хтось, у кого руки постійно в землі.

Я різко стискаю пальці. Нитка зникає між ними.

— Ні, — кажу я вголос.

Це не заборонена думка. Вона просто… передчасна. Вона не має права на існування без даних. Без патерну. Без підтвердження.

Я відпускаю пальці. Нитка знову лежить на долоні, така ж невинна, як і хвилину тому.

Юнас.
Аріта.
Ботанічний сектор.

Я не пов’язую їх. Не зараз.

Я ховаю нитку назад. Обережно. Майже дбайливо.

Це нічого не доводить.
Але тепер, коли я думаю про вбивцю, у моїй уяві він більше не безликий.

І це — проблема.

Я рушаю далі коридором, і станція повільно повертається до звичного ритму. Повітря гуде рівно. Світло стабільне. Ніяких тривог.

Тільки я знаю, що відтепер, проходячи повз ботанічний сектор, дивитимусь уважніше.

Не тому, що підозрюю.
А тому, що не можу не дивитись.