Антивірус

5

Кільце

Патруль завжди починається однаково — з руху. Ліфт, перехід, транспортна платформа. Станція велика, і якщо стояти на місці, вона починає тиснути. Коли рухаєшся — вона здається живою, майже дружньою.

Ми з Юнасом їдемо внутрішнім кільцем. Нижче — теплиці, далі — тваринницькі модулі. Тут завжди тепло, навіть у нічну зміну. Повітря густіше, насичене запахом зелені й кормів. Люди працюють мовчки, зосереджено. Вони кидають на нас короткі погляди — не зі страхом, а з тією впевненістю, яка з’являється, коли знаєш: за тебе хтось відповідає.

— Люблю ці сектори, — каже Юнас. — Тут усе чесно. Росте — значить живе.

Я не відповідаю. Дивлюсь, як жінка у робочому комбінезоні поправляє листя на грядці, ніби торкається чогось крихкого. У мене знову перед очима виникає лінія на шиї Ліри — надто рівна для випадковості.

Система видає виклик.

— Дрібниця, — каже Юнас, читаючи. — Побутовий конфлікт. Житловий сектор, нижній ярус.

— Їдемо, — кажу я.

Транспорт розганяється. Станція пливе повз нас — світло, метал, рослини, люди. Вона виглядає стабільною. Саме такою, якою має бути.

І саме тому я ловлю себе на дивному відчутті:
ніби щось у цьому русі — зайве.
Ніби ми їдемо не туди, де проблема, а туди, де її зручно побачити.

Я не формулюю це. Просто відмічаю.

Юнас усміхається, дивлячись у потік даних.

— Побачиш, — каже він. — Зараз усе буде просто.

Транспорт зупиняється різко, але м’яко — платформа сама гасить інерцію. Нижній ярус житлового сектора виглядає інакше, ніж верхні кільця: стелі нижчі, коридори вужчі, освітлення простіше. Тут живуть ті, хто працює поруч із тваринницькими модулями й не хоче витрачати час на переїзди. Запахи тут не фільтрують до кінця — у повітрі змішується корм, метал і щось тепле, людське.

Виклик веде нас у блок С-42.

Двері відчиняються ще до того, як ми встигаємо представитися. Чоловік стоїть у проході босий, у робочих штанях і футболці. Обличчя червоне, очі блищать.

— Я нічого не зробив, — каже він одразу. — Вона сама почала.

За його спиною — жінка. Молодша. Вона сидить на підлозі, притулившись до стіни, обіймає коліна. Плечі тремтять. Система вже зчитує показники: підвищений пульс, поверхневе дихання, різкий сплеск кортизолу.

— Служба стабільності, — кажу я. — Що сталося?

— Нічого! — чоловік робить крок уперед, але одразу зупиняється, ніби нашивки на моєму плечі фізично його стримують. — Вона кричала. Сказала, що… що я дивлюсь на неї не так.

Юнас заходить усередину без поспіху. Оглядається, відмічає дрібниці: перевернутий стілець, розбита чашка, волога пляма на підлозі.

— Ви живете разом? — питає він.

— Так. Пів року.

Жінка піднімає голову. Дивиться не на Юнаса — на мене. Погляд чіпляється, не ковзає. Це завжди поганий знак.

— Він стояв у дверях, — каже вона. — І не відповідав. Просто дивився. Я сказала, щоб відійшов. А він… усміхнувся.

Чоловік фиркає.

— Я втомився. Після зміни. Це не злочин — дивитись.

Я переводжу погляд на нього. Система вже пропонує варіанти: деескалація, коротка корекція емоційного стану, рекомендація окремого перебування на ніч.

Юнас дивиться на мене й майже непомітно киває. Просте рішення.

— Ви згодні на коротку стабілізацію? — питає він чоловіка. — Десять хвилин. Заспокоїтесь, усі розійдуться.

Той вагається. Потім знизує плечима.

— Якщо це закриє питання.

Юнас уже підключається. Все відбувається швидко, майже красиво. Показники падають, напруга сповзає з обличчя чоловіка, ніби хтось стер її пальцем.

Жінка видихає. Не дивиться більше ні на кого.

— Вам краще переночувати в сусідньому модулі, — кажу я їй. — Це стандартна рекомендація.

Вона киває. Повільно підводиться.

Коли ми виходимо в коридор, Юнас задоволено зітхає.

— Бачиш? — каже він. — Без шуму. Без травм. Завтра вони й не згадають, через що посварилися.

Я киваю. Так і має бути.

Але в голові застрягає одна деталь — слово усміхнувся. Не крик, не удар, не загроза. Просто усмішка. Як у Ліри. Як у матері, коли вона відкривала нам двері. Спокійна, довірлива.

— Ти в порядку? — питає Юнас, коли ми знову сідаємо в транспорт.

— Так, — відповідаю я.

Транспорт рушає. Нижній ярус залишається позаду. Знову зелень, метал, рух.

Я дивлюсь на свої руки. Вони чисті. Завжди чисті.

І все ж у кишені я знову відчуваю легкий тиск. Нитка там, де й була. Я не торкаюсь її. Я навіть не перевіряю.

Просто думаю:
сьогодні ми заспокоїли людину.
Учора хтось задушив двох.

Між цими подіями — система.
Між цими подіями — ми.

Юнас дивиться вперед, на маршрут, що прокручується перед ним.

— Завтра буде складніше, — каже він безтурботно. — Після таких історій завжди стає складніше.

— Чому? — питаю я.

Він усміхається.

— Бо люди починають дивитись одне на одного уважніше.