4

Звіт

Звіт я пишу в службовому модулі. Тут немає вікон і немає запахів — тільки рівне світло і поверхня столу, яка не відбиває обличчя. Це правильно. Звіт не має бачити того, хто його пише.

Я відкриваю шаблон. Система одразу підтягує дані: час, сектор, склад групи, попередню кваліфікацію події. Мені залишається тільки підтвердити.

Інцидент: подвійна смерть.
Локація: житловий відсік B-17.
Жертви: дві особи, споріднені, мати й донька.
Попередня причина смерті: механічна асфіксія.

Курсор блимає. Я дивлюся на нього довше, ніж потрібно.

Асфіксія.
Руки.
Пальці.

Я вводжу: без ознак стороннього проникнення. Це правда. Я вводжу: система доступу не зафіксувала порушень. Це теж правда. Я вводжу: свідків немає. І це — правда.

Я не вводжу інше.

Не вводжу, що тіло Ліри лежало так, ніби хтось його поправив. Не вводжу, що сліди на шиї у двох людей майже ідентичні — надто ідентичні для побутової ситуації. Не вводжу дрібниці, які не мають поля в шаблоні.

Нитки там немає.
Фантика — теж.

— Як іде? — питає Юнас, з’являючись у дверях.

— Нормально, — відповідаю я. — Стандартний випадок.

Він підходить ближче, дивиться через плече. Я не напружуюсь. Тут немає нічого, чого він не бачив.

— Керівництво захоче швидко закрити це, — каже він. — Дві смерті — це погано для статистики.

— Це вбивство, — кажу я.

Він знизує плечима.

— Це трагедія. А система не працює з трагедіями.

Я не відповідаю. Пальці продовжують рухатись.

Рекомендації: ізоляція відсіку, психологічна підтримка родини пораненої, тимчасове посилення патрулювання.

— Добре, — каже Юнас. — Без паніки.

Він каже це м’яко, майже турботливо. Як завжди.

Я надсилаю звіт. Система приймає його без зауважень. Жодних уточнень. Жодних червоних маркерів. Все на своїх місцях.

Юнас виходить. Я залишаюсь сам.

І тоді це накриває.

Не одразу. Не хвилею. Скоріше, як холод, який повільно доходить до кісток. Я бачу обличчя Ліри — не мертве, ні. Живе. Таким, яким воно було б, якби вона зараз сиділа на ліжку й гортала стрічку новин. Я уявляю, як вона відчувала тиск на шиї. Не біль — здивування. Люди завжди дивуються першими.

Я різко вдихаю.

Система реагує із затримкою. Половина секунди — дрібниця. Але я встигаю відчути, як груди стискаються, а горло ніби теж хтось стискає зсередини.

— Стабілізація, — шепочу я сам собі.

Показники вирівнюються. Серце сповільнюється. Дихання стає рівним. Все повертається на місце.

Майже.

Я дивлюсь на свої руки. Вони не тремтять. Вони ніколи не тремтять. Але мені здається, що я пам’ятаю відчуття — як це, коли тремтять.

Я моргаю.

І на мить — дуже коротку — я не пам’ятаю, про що думав щойно.

Не деталь.
Не образ.
Сам факт думки.

Я дивлюся на екран. Звіт відправлений. Час — на дві хвилини пізніше, ніж я очікував. Я не пам’ятаю цих двох хвилин. Не як провал. Швидше, як сторінку, яку перегорнули занадто швидко.

— Втома, — кажу я вголос.

Це логічно. Це допустимо.

Я встаю і виходжу з модуля. Коридор зустрічає мене звичним гулом. Життя триває. Десь сміються діти. Десь гуде вентиляція. Станція дихає рівно.

Юнас чекає біля ліфта.

— По каву? — питає він. — Нам ще довга ніч.

Я киваю.

Ми заходимо в ліфт. Двері зачиняються.

І тільки тоді я відчуваю, як щось тисне в кишені комбінезона. Дуже легке. Майже непомітне.

Нитка.

Я не пам’ятаю, коли саме я її туди поклав.
Я навіть не пам’ятаю, чому.

Але я точно знаю одне:  якщо система щось підчищає, вона робить це не одразу.