3

Протокол

Коридор B-17 зустрічає нас звичайним світлом. Нічого аварійного, жодних сигналів тривоги. Повітря чисте, тиск у нормі. Я машинально відмічаю це — звичка, яка з’являється ще до того, як мозок встигає сформулювати думку.

— Житловий блок, — каже Юнас. — Стандарт.

Я киваю. Двері попереду — зачинені, але доступ активний. Це означає, що мешканці або вдома, або система не бачить причин блокувати вхід. Обидва варіанти не викликають тривоги. Поки що.

Юнас торкається панелі.

— Служба стабільності, — каже він рівно. — Відкрийте.

Відповіді немає.

Ми чекаємо десять секунд. За протоколом — достатньо, щоб людина, якщо вона всередині, встигла зреагувати. Потім я активую примусовий вхід. Без звуку. Двері від’їжджають убік плавно, майже непомітно.

Повітря всередині тепліше. І перше, що я відчуваю, — запах. Не різкий. Не той, який зазвичай асоціюється зі смертю. Просто затхлість, ніби приміщення давно не провітрювали, хоча система вентиляції працює.

— Присутність? — питаю.

— Ні, — відповідає Юнас після швидкої перевірки. — Біометрія не активна.

Ми заходимо.

Житловий блок схожий на тисячі інших: кухня зліва, спільна кімната, дві спальні далі. Світло увімкнене не всюди. Хтось не вимикав його навмисно, хтось просто не дійшов.

Я піднімаю руку.

— Фіксація, — кажу.

Система починає запис. Це важливо. Усе, що ми побачимо з цього моменту, має бути зафіксоване до будь-якого втручання. Не для суду — для стабільності. Для того, щоб станція могла продовжувати жити, не задаючи зайвих питань.

Перше тіло ми бачимо в спальні.

Ліра лежить на ліжку. Не на підлозі, не в неприродній позі. Просто лежить, ніби заснула і не прокинулась. Руки складені вздовж тіла. Ковдра зім’ята, але не зірвана. Жодних слідів боротьби.

Я підходжу ближче. Не торкаюсь.

— Час смерті? — питаю.

Юнас дивиться в дані.

— Вісім–дев’ять годин тому. Плюс-мінус.

Я оглядаю шию. Сліди видно одразу — темні смуги, нерівні, але чіткі. Пальці. Не ремінь, не шнур. Пальці.

Я завмираю на секунду довше, ніж дозволяє процедура. Душіння — не наш профіль. Не тут. Не на станції, де будь-яке насильство зазвичай виглядає як аварія або збій техніки.

— Асфіксія, — кажу. — Механічна.

— Так, — підтверджує Юнас. — Без сторонніх домішок. Без токсинів.

Я фіксую це. Усередині з’являється дивне відчуття — ніби я дивлюсь на щось застаріле, архаїчне. Так не вбивають там, де є простіші способи.

— Друга спальня, — каже Юнас.

Мати Ліри лежить на підлозі. Поруч — перекинутий стілець. Тут уже є сліди руху, але не боротьби. Швидше — спроба підвестися. Або втекти.

Сліди на шиї схожі. Ті самі пальці. Той самий тиск.

— Одна людина, — кажу. — Той самий спосіб.

— Або однаковий, — уточнює Юнас.

Я киваю. Формально він правий.

— Ознак зламу немає, — додає він. — Двері відкрили добровільно.

Я дивлюсь на панель доступу. Запис підтверджує: двері відчинились ізсередини. Або для когось, кому довіряли.

— Виклик тривоги? — питаю.

— Не було, — відповідає Юнас. — Ні до, ні під час.

Я присідаю навпочіпки поруч із жінкою. Не торкаюсь, просто дивлюсь. Її обличчя спокійне. Немає паніки, немає спотворення. Це не схоже на раптову атаку.

— Вони знали того, хто це зробив, — кажу я.

Юнас мовчить.

— Або думали, що знали, — додаю.

Я підводжусь і активую наступний етап протоколу.

— Повідомляємо медиків і кримінальну групу. Ізоляція відсіку. Мінімальний рівень доступу.

— Уже, — каже Юнас. — Я запустив.

Занадто швидко. Я відмічаю це, але не формулюю як підозру. Поки що — просто факт.

Я ще раз оглядаю кімнату Ліри. Погляд ковзає по дрібницях: книжка на столику, зарядний кабель, напівз’їдений батончик. Життя, яке зупинилось не в момент трагедії, а між справами.

— Орен, — тихо каже Юнас. — Є ще одне.

— Що?

— Камери в коридорі. Запис чистий. Ніхто не заходив і не виходив у проміжок між двадцять другою і шостою.

Я повільно видихаю.

— Це неможливо, — кажу.

— Система каже, що можливо, — відповідає він.

Я дивлюсь на два тіла. На рівні сліди на шиї. На двері, які відчинили добровільно. На ідеально чисті записи.

І ловлю себе на думці, яку не маю права думати: або система помиляється — або хтось тут має право на неможливе.

Я мовчу. Протокол не передбачає питань. Він передбачає дії.

Але цього разу дій недостатньо.

Я ще раз оглядаю спальню Ліри. Не очима слідчого — очима людини, яка намагається зрозуміти, як тут було. Після протоколу завжди залишається короткий проміжок, коли можна дивитись без фільтрів. Я дозволяю собі цю розкіш.

Ліжко зсунуте від стіни на кілька сантиметрів. Не багато. Можливо, так було завжди. Але я підходжу ближче і присідаю, щоб подивитись під нього.

Пил тут тонкий, рівномірний. Його не чіпали. Я вже збираюся випростатись, коли помічаю щось темніше — маленьку пляму кольору, яка не вписується.

Я простягаю руку.

Це нитка. Коротка, сантиметрів з п’ять. Матова. Не волосся. Не волокно з постелі — колір інший, структура грубіша. Тканина щільна, технічна. Такі використовують у робочому одязі, але не в житлових блоках і точно не в нічних сорочках.

Я затримую її між пальцями довше, ніж треба.

— Знайшов щось? — питає Юнас із дверей.

— Ні, — відповідаю одразу. Занадто швидко.

Він не реагує. Або робить вигляд, що не реагує.

Я ще раз дивлюся на нитку. Вона нічого не доводить. Її можна пояснити сотнею способів. Вона не має біології, не має часу, не має прив’язки. Вона — ніщо.

І саме тому я не кладу її в загальний контейнер.

Я стискаю пальці, відчуваючи, як нитка ламається і залишається між складками шкіри. Потім повільно випрямляюсь і ковтаю рухом — ніби ховаю щось усередину себе.