2

Житловий відсік

Житлові відсіки завжди здаються мені найвразливішими місцями на станції. Не через відсутність захисту — його тут більше, ніж у будь-якому технічному секторі. А через людей. Тут вони перестають бути функціями. Тут вони — родини, звички, запахи їжі, речі, які не мають жодного сенсу для системи, але значать усе для тих, хто тут живе.

Ми з Юнасом ідемо коридором третього кільця. Освітлення тепле, майже земне. Хтось налаштував його так, щоб рослини у віконних нішах здавалися зеленішими, ніж вони є насправді. Я відмічаю це краєм свідомості — невелике порушення стандартів, дозволене, бо робить життя легшим.

— Вона тут виросла, — каже Юнас, не дивлячись на мене. — Народилась уже на станції. Батьки — друге покоління.

— Хто саме? — питаю.

— Мати працює в переробці. Батько — в агросекторі, нижні яруси. Нічого цікавого.

Нічого цікавого — фраза, яка зазвичай означає: нічого, що система вважає ризиком.

Ми зупиняємось біля дверей. Житловий блок стандартний: два приміщення, маленька кухня, санвузол. Доступ активний. Це добре. Люди, які не відчиняють двері службі стабільності, завжди ускладнюють життя.

Юнас натискає виклик.

Кілька секунд тиші. Потім двері від’їжджають убік.

Жінка стоїть у проході, тримаючись за край одвірка, ніби це єдине, що не дає їй впасти. Вона дивиться на нас уважно, без паніки, але з тією напругою, яка з’являється у людей, коли вони бачать форму.

— Служба стабільності, — кажу я. — Ми хотіли б поговорити про вашу доньку.

Вона киває одразу, ніби чекала нас.

— Проходьте.

Усередині пахне їжею. Недавно готували. Це чомусь збиває мене з пантелику більше, ніж сльози чи крики. Світ не зупинився. Він просто пішов далі, залишивши когось позаду.

Батько сидить за столом. Перед ним — чашка, в якій уже давно нічого немає. Він не підводиться, тільки киває нам, як кивають людям, яких не запрошували, але й не можуть вигнати.

— Вона в госпіталі, — кажу я. — Її стан стабільний.

Мати видихає. Різко, голосно, ніби тримала повітря з того моменту, як ми подзвонили.

— Вона жива? — питає вона.

— Так.

Юнас залишається трохи позаду, дає мені вести розмову. Він завжди так робить, коли мова йде про родину. Каже, що в мене краще виходить.

— Вона сказала, що була в гостях, — продовжую я. — Ви знаєте, у кого?

Мати киває.

— У Ліри. Подруга зі школи. Вони часто бувають одна в одної.

— Коли вона пішла? — питаю.

— Вчора ввечері. Після вечері. Сказала, що повернеться пізно.

— Ви не хвилювались?

— Ні, — відповідає батько. Його голос хрипкий, ніби він давно не говорив. — Тут безпечно.

Це не питання. Це твердження. Майже віра.

Я фіксую час, імена, маршрути. Все сходиться. Надто добре сходиться.

— Чи було щось незвичне останнім часом? — питаю. — Поведінка, страхи, конфлікти?

Мати хитає головою.

— Вона була звичайною. Навчання, робота, друзі. Вона любила тут жити.

Юнас кидає погляд на кухонний блок.

— А ви? — питає він м’яко. — У вас усе було гаразд?

— Звісно, — відповідає жінка швидше, ніж потрібно. Потім сповільнюється. — Як у всіх.

Я ловлю цю паузу. Дуже коротку. Можливо, випадкову.

— Ми хотіли б поговорити з Лірою та її родиною, — кажу я.

Батько киває.

— Вони живуть у другому кільці. Відсік B-17.

Юнас уже відправляє запит. Я бачу, як у його полі зору спалахують рядки.

Він хмуриться.

— Дивно, — каже він.

— Що? — питаю.

— Вони не відповідають.

Це ще нічого не означає. Люди не завжди чують виклики. Але щось у його голосі змушує мене напружитись.

— Перевір доступ, — кажу.

Юнас робить це швидко.

— Доступ активний. Ніхто не виходив, ніхто не заходив із ночі.

Я дивлюсь на батьків дівчини.

— Ми поїдемо туди зараз, — кажу. — Це стандартна процедура.

Мати киває. Вона вже не дивиться на нас. Вона дивиться в підлогу, ніби боїться, що якщо підніме погляд, щось остаточно зламається.

Ми виходимо в коридор. Двері зачиняються тихо, майже ввічливо.

— Думаєш, щось не так? — питаю Юнаса, коли ми йдемо до ліфта.

Він знизує плечима.

— Швидше за все, сплять. Або система глючить. Нічого серйозного.

Нічого серйозного.

Ліфт рушає. Я дивлюсь на відображення в металевій стіні. Два офіцери стабільності. Все на місці. Все працює.

Але десь глибоко всередині з’являється дивне відчуття — ніби я щось пропустив. Не факт. Не деталь. Сам момент, коли потрібно було зупинитись і подумати.

Ліфт відкривається.

І ще до того, як ми робимо перший крок у коридор B-17, я знаю:  тут стабільності вже немає.