1

У госпіталі завжди пахне однаково — пластиком, водою з рециркуляції й чимось солодкуватим, що лишається після знеболювальних. Цей запах не змінюється ні вдень, ні вночі, ні під час аварій. Він — частина стабільності, заради якої існує станція. Я не люблю госпіталь. Не через кров — її тут майже немає. А через тишу. У теплицях шумить листя, у тваринницьких відсіках завжди хтось дихає, рухається, навіть коридори живі власним гулом. Тут тиша тисне на плечі, наче ще один шар гравітації.

— Сюди, — каже лікар, відсуваючи прозору перегородку.

Дівчина лежить нерухомо. Надто нерухомо для живої. Ковдра підтягнута аж під підборіддя, ніби вона намагається зникнути в ній повністю. Ліву руку зафіксували, праву під’єднали до датчиків. Пульс рівний. Дихання стабільне. Система світиться зеленим.

— Її привезли пів години тому, — тихо каже лікар. — Знайшли в коридорі між житловими секторами. Без супроводу.

— Хто знайшов? — питаю.

— Троє фермерів. Везли зелень на переробку. Не чули криків, просто… лежала.

Напарник стоїть трохи позаду, сперся плечем об стіну. Спокійний, зібраний, як завжди. Його погляд уже на потоці даних, що прокручується у внутрішньому інтерфейсі.

— Рана? — питаю.

Лікар кивнув і збільшив зображення. На боці дівчини, трохи нижче ребер, темніє рівна лінія.

— Не схоже на виробничу, — каже лікар. — Не розрив. Не удар. Не інструмент зі станції.

— Лезо? — уточнює напарник.

— Подібне. Але дуже акуратно.

Вона повільно відкриває очі. Я відчуваю це раніше, ніж бачу. Ледь помітна зміна в повітрі, коли людина переходить зі сну в усвідомлення. Погляд ковзає по стелі, затримується на лампах, а потім різко сіпається вбік — на мене.

Вона здригається.

— Все добре, — говорю автоматично, увімкнувши заспокійливий тон. — Ти в безпеці. Ти на станції.

Це завжди спрацьовує. Люди чіпляються за знайоме слово — станція — як за щось тверде. Цього разу — ні.

Зіниці розширюються ще більше. Дихання збивається. Вона намагається відсунутися, але фіксатори не дозволяють.

— Не треба… — шепоче вона. — Не лізьте.

— Ми не будемо, — швидко кажу. — Просто скажи, як тебе звати.

Вона мовчить.

— Ти пам’ятаєш, що сталося? — питаю.

Вона заплющує очі, ніби від болю, хоча дані датчиків цього не підтверджують.

— Не дивіться, — тихо каже. — Не дивіться всередину.

Напарник кидає на мене короткий погляд. Я киваю: обережно.

— Ми можемо допомогти, — кажу. — Нам потрібно знати, звідки ти прийшла.

— Звідки… — вона повторює слово, ніби пробує його на смак. — Я була… в гостях.

— У кого? — питаю.

Вона повільно похитала головою.

— Я не пам’ятаю.

Лікар зітхнув і перевів погляд на мене.

— Рекомендую поверхневе сканування, — каже він. — Можливо, шок. Можливо, блок.

— Без примусу, — відповідаю.

Я нахиляюся ближче, щоб бути в полі її зору.

— Ми просто подивимось, чи все гаразд. Це не боляче.

Вона дивиться на мене довго, майже неприродно пильно. Потім шепоче:

— Він теж так казав.

Я завмер.

— Хто? — питає напарник.

Вона стискає губи. Погляд тікає, розпадається.

— Краще… — каже вона. — Краще не треба. Будь ласка.

Я кивнув лікарю.

— Добре. Мінімальний рівень.

Сканування триває кілька секунд. Дані течуть рівно, без стрибків. Поверхневі шари — чисті. Емоції — приглушені, але в межах норми для травми.

— А тепер глибше, — каже лікар і одразу ж зупиняється. — Що за…

Він збільшує потік.

— Порожньо, — кажу я сам собі.

Напарник повільно випрямляється.

— Хтось працював із пам’яттю, — каже лікар. — Професійно.

— Коли? — питаю.

— Вже після поранення. Або майже одразу.

Напарник тихо каже:

— Тобто, хтось поранив дівчину, стер їй пам’ять і залишив у коридорі.

— На житловій станції, — додаю я.

— Де живе п’ятнадцять тисяч людей, — закінчує він.

Мовчимо. Дівчина знову заплющує очі, ніби вирішила, що світ безпечніший, коли її не бачиш.

Я дивлюся на неї і відчуваю холод всередині. Хтось, хто так чисто стирав пам’ять, умів доводити справи до кінця. Цю — не довів.

І це — перше, що по-справжньому мене насторожує.