Осінь (2)

В Олександри Степанівни свистів чайник доти, доки вона не закінчила оповідь про свого другого сина. Я змучився. Спогади, що так зненацька накотилися на мене, відбили бажання переглядати папери й пити будь-який чай, навіть якщо найсмачніший. Хотілося піти в спальню, схопитися за подушку й зо хвилину вдихати запах, перевіряючи, чи нема в мене таких галюцинацій, чи не пахне мені акацією. 

Але я сидів на місці й не рухався, під цокіт годинника роблячи ковток за ковтком. Смаку шипшини не вчувалося — лише віддалена гострота акації. Олександра Степанівна витягла з ящика в’язання й заходилася розплутувати вузлики, наче це бозна-яке важливе заняття. 

— А чим ви зараз займаєтеся, Львове Богдановичу? 

— Треба написати тези до наукової конференції, — коротко відказую я, не бажаючи пояснювати їй якісь деталі. — От дещо переписую. Дописую. 

Вона коротко мугикнула, глянула на мене з-під окулярів та вернулася до вузликів. Знову відчутно зацокав годинник. Лише так можна було помітити плин часу — вслухаючись у роботу годинників. 

Задзвонили у двері. Я, піднявши голову, бездумно глянув у вікно, за яким усе ще очікувано дощило. До Олександри Степанівни гості? Але вона сидить і не рухається, питливо вглядається в мене. За мить, наче отямившись, вона підскакує, але не встає. 

— Ох, кого ж це принесло. Піду відчиню. 

І не рипнулася. 

Я відклав аркуш, що тримав біля очей, і зіп’явся на ноги. 

— Сидіть, я сам відчиню. 

На світі є тільки дві неможливі речі: те, що Ахіллес дожене черепаху, і те, що осінь таки випустить мене зі своїх чіпких лещат. 

За дверима й справді дощило. А разом з дощем прийшла Аля Кирилівна, яка тепер стояла на порозі й дивилася на мене своїми сутінковими очима. Вона й ніби нікуди не йшла. Ніби лише хвилину тому ступила за двері, устигла змокнути, передумала й повернулася. У руці сумка, волосся прилипло до щік, а вона сама дещо судомно хапала ротом повітря. 

— Ох, Льово, привіт, — її очі зблиснули, — ти тут! 

Я мовчки відступив від дверей, так само мовчки запрошуючи її досередини. Позаду з’явилася Олександра Степанівна й плеснула в долоні. 

— Алю Кирилівно! Яким вітром?! Ви сама? 

— Авжеж, — Аля примружила очі, ніби сміялася, хоча направду лише смикнула кутиками губ, знімаючи взуття, — Лева Богдановича я ж залишила тут, у Києві. 

На столі з’явилася ще одна чашка шипшинового чаю, зі серванту Олександра Степанівна дістала гарну мисочку й насипала туди дешевого печива. Волосся Алі сохло погано, мокрими пасмами лягало на плечі, липло до щік і лоба. Я методично поскладав свої аркуші й гмикнув, спостерігши, як починають дрібно тремтіти пальці від хвилювання. 

Олександра Степанівна, здавалося, була аж надто захоплена зненацьким приїздом Алі. Вона розпитувала, де та бувала, чому не приїздила раніше. Я теж вслухався, хоча через спільних знайомих знав, що Алина «поїздка у пошуках вічності» поєднувала Львів, де жили її батьки, та Прагу, де мешкала старша сестра. Вона й справді щось шукала: у її ураганний спосіб життя увірвався тремкий неспокій. 

    «Писала мені Аля Кирилівна, — ішлося в листі від нашого спільного знайомого, який працював на Одеській кіностудії й постійно вештався між містами. — Нічого не каже прямо, знаєш, Леве Богдановичу. Так пише людина, яка шкодує про вчинене. І, можливо, ті її пошуки вічного приведуть її назад до тебе. Вона в цьому певна. Її неспокій стосується іншого: чи приймеш ти її знову?»

Я глянув на Алю, яка розповідала про маленького кота, якого кілька місяців тому підібрала на вулиці й притягнула до батьків додому. У її нестримній радості тепер проступало те, що змушувало мої пальці тремтіти, — хвилювання. 

Я коротко всміхнувся. 

Розказавши зо три історії, поки Олександра Степанівна складала брудний посуд, Аля зіп’ялася на ноги, покрутила головою, наче згадуючи, де вона й куди треба тепер прямувати, рушила в коридор. Стукнули двері ванної кімнати. 

— Вона майже не змінилася. Трошки постаріла, щоправда. Але роки ніколи нікого не полюбляли, — мурмотіла Олександра Степанівна. Я гмикнув, теж встав і повільно покрокував з кухні. Алю я перестрів біля вікна, що виходило на алею, тепер пожовклу й опалу. Будинок Олександри Степанівни був хоч і великим, але приземкуватим, трошки осілим, нижче рівня дороги, тому стовбури дерев, здавалося, скоро увіпнуться у вікна. 

Я спинився за її плечем й очима провів по сплутаному темнявому волоссі, схиленій трошки набік голові, загостреному вуху… 

— Знаєш, якби я була на твоєму місці, то теж би себе ненавиділа. А так… оскільки я це я, то сподіваюся, що ми хоча б будемо хорошими друзями, Льово. Гадаю, навіть найкращими, у нас стільки всього спільного! І парки, і музика, і я досі знаю всі назви кісток верхніх кінцівок: плечова, ліктьова та променева… 

Я схилився й носом ткнувся їй у волосся. Подальші слова так і не злетіли з її вуст. 

— Ти досі пахнеш акацією, пожежо моя. 

Вона повільно випустила все повітря з грудей. 

— Я помилилася, Льово. Вічності не існує тут, на Землі. Є любов тривалістю в життя. 

— Радий, що ти це зрозуміла. Мені нестерпно було чекати, але знав, що тобі потрібен час і простір. 

— А тобі — трошки свободи? — посміхнувшись гірко, вона обернулася, підняла голову й вгляділася в мене, навіть не кліпаючи. 

— Мені ніхто, окрім тебе, не потрібен. 

Вона всміхнулася й своєю легкою рукою провела по моїй щоці, непомітно виправивши мій світ. Поставила його на місце, тонко штовхнувши пальцями. 

— Я жорстока, правда? І ти жорстокий. Ось так закохувати у себе людей. 

— Звісно. Осінь завжди жорстока. Осінь, ти й осінній я. 

Збоку затупотіли кроки. 

— Ох, Алю Кирилівно, Леве Богдановичу! Ви такі милі! Ходімо, у мене там ще чай з чорниці є! А він… знаєте, чесно скажу, мою маму з татом помирив! До самої смерті душа в душу… ех, душа в душу. І ви так будете жити. Завжди! Яке хороше слово. Вічність!