Осінь (1)

Сеньйорито акаціє…

Між іншим, дощило вже третій день. На металічне підвіконня падали холодні краплі, плескалися у вибитих ямах благенького асфальту дороги. По склу вікон, які вже були заклеєні на зиму й затюркані ватою, стікала вода. 

У будинку було тепло, Олександра Степанівна прийшла й із самого раночку затопила пічку. Вона ніколи не шкодувала відсирілих дров, що погано загорялися й тепер важко облизувалися вогнем. З пічки палахкотіло й пахкотіло. Біля пічки цокав годинник, спокійно й неспішно відміряючи час. 

Уперше час не поспішав. 

Щось шикнуло у вогні. Олександра Степанівна крекнула, глянула на мене й пошаруділа чимось. 

Між іншим, дощило вже третій день, і я думав про це таким чином, ніби цей дощ — щось страшенно неймовірне для середини жовтня, думав про це так, ніби цей дощ псував мені все і я мав цілковите право скаржитися. Аж ні, не мав. 

І направду мені подобався дощ, проте я ніколи йому про це не казав. 

Часом здавалося, що осінь можуть любити лише ті, хто безжально згубив себе в мішанині безбарвно-кольорового. Або хто просто згубив себе. Бо осінь направду видавалася просторовою аномалією, вимушеним переходом між палким літом та морозною зимою, часом непевності та асфальтних тріщин. 

Я перегорнув аркуш списаного паперу на інший бік і бездумно поводив ручкою. 

У смертних списках осені десь зазначалося моє ім’я. Проте я жив не цією осінню, не тоді, коли у кріслі навпроти грілася Олександра Степанівна, коли стільчик навпроти був посунутий спинкою до стіни, а осінню давнішою, осінню минулого, де більше нікого не було. Де всі стільчики стояли порожні, де в хаті ходив ходором холод. 

Усі пішли в часі далі, а я зостався пити схолоднілий чай, який мені тоді наостанок зробила Аля. 

— У мене є шипшиновий чай, Леве Богдановичу, — м’яко почала Олександра Степанівна, — син привіз. Казав, смачнішого ніде не відшукаєш. Хочете? Я зроблю. 

— А де ваш син зараз, Олександро Степанівно? — спитав я, не підіймаючи очей від аркуша. Він на столі мався не один, а лежали вони, розкидані, по всій бежевій скатертині. 

— Та ж у Херсоні, я розказувала, — вона на мить спинилася з чайником у руці, кілька разів кліпнула й тихіше продовжила: — Розказувала два роки тому, пам’ятаєте, коли ви тут жили восени? З Ал… 

— Авжеж, Олександро Степанівно, звісно, я все пам’ятаю. 

Анічогісінько я з розмов Олександри Степанівни не пам’ятав. І вона це добре зрозуміла, видко, адже більше нічого не промовила. Лише поставила чайник, насипала в чайничок заварки й сіла назад у крісло. Власне, їй більше й не треба було нічого говорити — спогади самі виникли перед очима, затуливши все, що я бачив насправді. 

Два роки тому — скажено холодна осінь, уже на початку жовтня не лишилося зеленого деревця, але я того, якщо чесно, навіть не помічав, мені про те розказувала Аля, — я справді мешкав в Олександри Степанівни. 

Саме в тій осені я зостався жити. Мені там було добре, звідти я не зміг вибратися, не зміг його добряче пережити. До листопада любити ставало важче, як важко було небу носити по собі повні води сірі хмари, а мощеній дорозі тримати в собі всі ті дощі, що били по ній. 

Мабуть, те відчувала Аля, коли у четвер відверталася до стінки, а в п’ятницю зранку йшла назавжди. 

Мабуть, про те вона думала. Думала про те, що назавжди — такого ж не буває? Хто може любити навік? І хто воно таке — любов? 

*** 

Аля — Аля Кирилівна (а коли її ім’я вимовляв якийсь першокурсник з літературних студій, то все її каліграфічне ім’я-по-батькові зливалося до невиразного Алькириліна) — скидалася мені на пілігрима, який жив у цьому світі лише для того, щоб віднайти відповіді на ті питання, на які я таких відповідей дати не міг. І, мабуть, ніхто не міг. Або Аля ж добре вміла себе обманювати, вірячи, що десь є скринька Пандори, яка ховає єдину відповідь на всі гносеологічні апорії. 

Коли ми перестрілися на petite fête перед Новим роком, я був скупим раціоналістом, скептиком у кожній кісточці, а вона — багряним ураганом, який вирікав щось, що, власне, струшувало всякий раціоналізм. 

Я знав три слова французькою (garçon, bonjour, compter), інші три — amour, étoile, rêve — вивчив у малій розмові з нею. Аля виглядала як осінь, пахла акацією, іноді цитувала Малларме чи що вони там ще читали на своїх літературних студіях. 

Вона ламала будь-яку каліграфію, а наступного дня виправляла її; вона існувала між усім і в усьому водночас; уособлений жовтень, примхлива осінь, дощовий ранок. І просто вона. 

Коли ми перестрілися на іншій petite fête уже у вересні, скупий раціоналіст та скептик у мені зламався. Закоханість трощила в мені кожну кісточку, вивертала устої та традиції, усі погляди та вірування. 

Ми обоє любили трамваї, а ще парк Шевченка. Я вивчав по одному французькому слову на день, а вона за тиждень освоювала назви всіх кісток верхніх кінцівок. Казала, їй цікаво, та я знав, їй то цікаво настільки, наскільки то цікавило мене. 

Ми стали проводити надто багато часу разом, щоб здаватися байдужими, і надто мало, щоб насправді збайдужіти. А тому планували скоро побратися.  

У вересні ми разом поїхали до моря, а коли в жовтні разом оселилися в Олександри Степанівни, відрекомендувавшись молодою парою зі Львова, виявилося, що Аля Кирилівна у своїй найдорожчій власності має сімдесят дев’ять найменувань різноманітних видань, чотири картаті шарфи, два пальта й мільйон триста тисяч дев’яносто сім способів убити мене усмішкою. 

— Ти тепла, — казав я їй, коли вона у вовняному светрі й картатій спідниці сиділа навпроти, повернувши стілець спинкою до дверей, щоб спертися й бачити мене, і пила чай із м’ятою. 

Її ці слова зазвичай незвично бентежили. Нічого так не бентежило Алю Кирилівну, як вияви патосно-медової прихильності, ба навіть простацької глибокої закоханості й вічної любові.