Літо (3)

У голову пекло сонце, а перед ними простягалося поле, ніким не оброблене, поросле високою травою, густою та зелено-жовтуватою. Сьогодні в неї було не біле в горошок плаття, а футболка та шорти, але незмінно його серце. Та він радів, коли спинилися біля рядка дерев, які відмежовували проїжджу частину від поля, понад яким їхали. Вона вискочила з машини, прихопивши рюкзак, тільки світле волосся майнуло, блимнувши на сонці. 

Вона озирнулася на нього та вказала на доріжку між полями. Дивилася на нього з вогненними очима захоплення, смикнула його за руку, учепилася міцно, аби ж не пустити.

У нього були широкі плечі, які її мама завжди кликала «ведмежими», хоча вона сама нічого в тому ведмежого не бачила. 

Трава чіплялася за ноги, шаруділа та рвалася. Вони відходили далі від дороги, самі не знаючи навіщо. 

У неї пітніли долоні, та вона все крокувала швидко, ніби кудись поспішала. Скоро перед очима все змішалося: трава, обрій, небо. Стало жовтувато-синім, промереженим волошками та маками. 

Вона йшла, а він її не спиняв. Не знати чому, та йшов углиб поля, згадував, як колись сусіди в селі постійно попереджали не заходити в ниви, бо русалка схопить. І він ішов, ніби справді зачаклований русалкою, але та русалка не з нив, а сиділа на парковій лавці. Мала тоді смішний рюкзак з вушками, синій светр з горловиною під шкільні чорні штани та стару зношену куртку. 

А тепер вона чалапає поперед нього в польові гущі, тягне за собою і його, щось говорить стиха, потім мовчить, спиняється, та мовчить, мовчить багато, дивиться на поле, на небо, роззирається. А він що? Теж дивиться. 

Та в кожного були свої небеса. 

Вона зійшла з доріжки та, стоптавши траву, упала на землю. Дістала записника, замружилася, глянула вгору на небо, на нього й поплескала на місце біля себе. Він сів, подивився на неї. Її волосся світилося сонцем, і від того вона здавалася ще гарнішою, сяйливішою. Жар затопив серце, ніби його справді зіжмакали в долоні. Думки, ніби влиплі в мед комашки, дзижчали про те, що він може насправді зробити все: може торкнутися до неї, може взяти та поцілувати, може притиснутися, заритися носом у волосся, втиснути пальці в спину. 

Але чи варто? 

Може, але чи можна? 

Вона гортала сторінки записника та дивилася на небо раз по раз. Під час цієї подорожі вона дозволила собі побути дитиною, побігати, посміятися, відчути світ у грудях, впустити щастя в кров та відпочити. Вона встигне вернутися в порожню однокімнатну квартиру, де на неї не чекає навіть кіт, і робота почекає, почекає місто, бо вона тут, вона набирається сил. Це було її Intermezzo. 

— Про що більшість віршів у твоєму записникові? 

Вона глянула на нього й несподівано зашарілася, поклала мокрі долоні на сторінки й стенула плечима. 

— Про кохання, напевно, — її очі забігали сторінкою, хоча вона навіть не зрозуміла, чий вірш не могла прочитати. Думки зароїлися в голові від того його погляду. Погляду важкого, темного, питливого. — Хоча, знаєш, ні. Точно більшість про кохання. Саме про нього. 

Пальці побіліли, коли вона стисла їх на твердій обкладинці. Сторінки затремтіли на вітрі, і їй перетяло дихання. 

Він важко видихнув, зіп'явся на ноги та завмер. Трава похилилася воднобіч, зашелестіла. 

Зараз або ніколи. Зараз або ніколи. Зараз або… «або» було зайвим. Воно заважало. Давало йому вибір, якого він не бажав. 

Він повернувся до неї та глянув униз. Вона не зводила погляду. Певним чином навіть переляканого та стривоженого. Стискала того свого записника, з якого стирчали наклейки, ним подаровані, та закладинки, і дихала часто, проте глибоко. 

— Усе гаразд? — незмінно запиталася вона. Він її добре знав: ніколи не питалася, чи що трапилося, чому та навіщо, питалася, чи все після того добре. 

Вони друзі. Він відчував, як тисне на нього їхня багатолітня дружба. Та інакше не виходило, бо вона стала його частиною, яку він не міг, не умів, не знав, як згубить. Не боявся втрати, бо настільки зрісся з нею, з цією дівчиною, яка тримає в пальцях його серце, що її втрата здавалася чимось дивним. Таким було його кохання: кохання до того, що життя без неї не уявлялося. 

— Якщо щось не так, то варто вернутися, — вона хотіла було схопитися, встати, проте він швидко присів біля неї. Вона вражено заціпеніла. 

— Я більше так не можу, розумієш? Не стискай у пальцях моє серце занадто сильно. 

Перш ніж вона встигла щось мовити, він притиснувся щокою до її щоки, вдихнув запах її шкіри. Вона застигла, проте не вирвалася. Та як тільки її торкнулися його руки, вона обм'якла, ледь чутно прошепотіла його ім'я, від чого його серце затерпло. Він справді більше не міг. І тому жадібно, зголодніло вп'явся в її губи. Записник сповз у траву. Вона долонями обхопила його обличчя й відхилилася, тягнучи його за собою. І він піддавався, наче зачарований тим солодким смаком її вуст. Він знав, певніше, здогадувався, які вони на смак, та дійсність виявилася милішою. 

Вітер стих, лише сонце пекло нещадніше. У неї перед внутрішнім зором мряжчило, та вона ніби забулася в собі, лише відчувала кожним сантиметром своєї шкіри його дотики. Його руки стали її в'язницею, і вона на те так вільно згодилася, так само як і він згодився на її полон. 

— Скільки ти чекав? 

— Вічність. 

Вона відхилилася, підтисла спухлі губи, червоні, ніби справді напилася крові.  

— Ми стільки були разом, стільки обговорили, стільки слів вимовили, а цього не могли сказати. І тоді навіщо були ті всі інші слова? 

Її волосся розсипалося по траві, сплелося із зеленими листочками. Він ліг поряд та теж глянув на небо, синє-синє, що аж очі боліли видивлятися в ньому кінець. 

Усе воно не таке, як раніше. Проте досі в кожного були свої небеса.

8 серпня 2023 рік