Літо (2)

Вона погано запам'ятовувала події та дати. Обличчя пам'ятала майже всі, а от зустріч з найкращим другом швидко спливала в пам'яті, варто було лиш згадати. То був той спогад, який вона відчувала дуже кінематографічно: зі звуком, картинками та болем у коліні, яке вона збила на роликах напередодні. Вона тоді не годувала кошенят, а він не відбивався від злих собацюр; вона не йшла коридором, а він не підняв їй книжку, що впала на підлогу. 

Вона просто сиділа на лавці. Йому сподобалося її колекційне видання «Чорнильного серця», яке вона тоді зважилася взяти на прогулянку під пильним поглядом мами. 

Вона ніколи нікого не боялася: не боялася хуліганів у школі, контрольних, суворих учителів та павуків. Але тоді на лавці перестрашилася, що відлякає цього хлопця із симпатичним обличчям, синіми очима та шрамом біля ока. 

«Упав з велосипеда, ударився рулем», — пересмикнув він плечима й усміхнувся. Та усмішка ще тоді дзьобом клюнула в її серце. Пройшло вже десять років, і все воно не зникло. Можливо, проблема в тому, що він був завжди поряд, від цього почуття вона не могла відкараскатися, не могла втекти, як втікала від чужого болю. Він не лишився простим підлітковим спогадом, а говорив, їв поряд, ходив з нею, сміявся, обіймав ще й з таким трепетом, що їй щелепу зводило від сліз. 

Краще б спогадом. Краще б спогадом. 

У кімнатці, у якій вони зупинилися на ніч, було світло. Безликий місяць заглядав у вікно та всміхався. Їй здавалося, що всміхався. Вона розпустила коси, дістала записник та ручку, з хвилину подумала, чи варто увімкнути світло. Його не було в кімнаті, проте ще десять хвилин тому він власноруч змайстрував собі м'якеньке кубло з подушок та ковдри. 

Вона повернулася до вікна й зашаруділа аркушами записника. З університету винесла хобі виписувати улюблені вірші, а від того перечитувати їх. З часом вони завчалися, але вона все одно читала, возила блокнот та виписувала вірші. 

Перегорнула сторінку — Симоненко. Його вірші вона виписувала з особливою старанністю та скрупульозністю й вигадувала чудернацькі завитки для перших літер.

«Для кохання в нас часу мало,

Для мовчання — у нас віки»¹. 

Хотілося завити. 

— Знову читаєш? 

Він увійшов нечутно, і вона перелякалася. Скочила на стільці, махом загорнула записник. Але він, гордо розходжуючи кімнатою без футболки, що дозволяв собі вкрай рідко, підняв рюкзак та дістав звідти набір наклейок. 

— Гей, не дивися на мене так. Ти ж любиш з квітками! 

— Люблю. 

Наклейки були гарними, не дуже яскравими й цупкими, але байдуже з тими наклейками. Що торкало серця більше, ніж слова про те, що вона любить з квітками? 

Заплющила очі та видихнула. З відчиненого вікна влетів нічний холодний вітер. Попереду простягався вільний світ перед вільними людьми, і від того в серці ставало гаряче. Вона задерлася на підвіконня та вистиркнула обличчя у вікно. Світ горів світлом чужих квартир, що скупчилися поряд у надії зігрітися чужим теплом. 

Що ти знаєш про кохання? 

Нічогісінько. 

Чула багато, знала нічого. А можливо, знала, та не розуміла, бо те розуміння завжди приходило занадто пізно, коли сторінки перегорнуті, оцінки виставлені. І пік жаль, як холодний вітер обличчя. 

Що таке твоє кохання? Біль, жорстокість, страх, бажання? 

— Злазь уже. 

Вона відчула, як її торкнулися його руки. Теплі, що навіть крізь одяг пропекли шкіру. Він потягнув її за плечі м'яко, та вона ледь не звалилася, сміх забулькав у грудях невимовленим жахом. 

Вона заплуталася. Заплуталася у віршах, піснях та любові. А через кілька хвилин безнадійно плуталася в ковдрі в спекотну літню ніч. Їй пекло те щось невимовлене та сховане, воно боліло, наче невилікувана рана. 

Він справді вдав, що нічого не сталося. Як тільки вийшли машини, він знову їй усміхнувся та навіть узяв за руку, щоб не спіткнулася на сходинках занадто крутих, щоб вона пройшла їх безперешкодно без окулярів.

Чого вона хотіла? Чи то їй хотілося незалежно від її волі? Він спав: вона чула рівне дихання та сопіння. 

Безликий місяць приязно заглядав у вікно. Легкий промінь струменем опадав на ліжко, вифарбовуючи постіль у синюшний білий, за вікном чигала тиша. 

— Не спиш?

— Ні. Вибач, якщо це я тебе розбудила.  

Вона піднялася на ліктях та глянула на місце, де він спав. Місяця промінь лягав поперек його ковдри, сині очі сяяли. 

— Куди завтра поїдемо? 

— А який у нас маршрут?

— У нас нема маршруту, — насмішкувато стиха мовив він та пововтузився на постелі. 

— Тоді вперед. Може, буде гарне щось. Так і до краю світу недалечко.            

— До краю світу? А ми зараз де?  

А справді? Де вони зараз? Серед незнайомих людей у незнайомому поселенні, до якого ведуть незнані стежки та дороги, які вони обирали навмання. Це була їхня особлива гра — їхати туди, куди заманеться, а потім шукати дорогу додому після виснажливої жаркої літньої подорожі. 

Вона гляділа на нього питливо, бачила його біле обличчя з великими синіми очима та густими бровами. Чи дивиться він так само на неї? Скільки не намагалася — не могла в тих знайомих очах віднайти те, що бажалося. Обманювати себе не звикла. Тішити примарними надіями теж. 

Вона заснула через десять хвилин, а він ще довго сидів на постелі та вглядався в безликого місяця. І тоді, у ті протяжні хвилини, йому здавалося, що сказати їй усе було простіше, ніж раніше. Вона спала, звісивши руку з ліжка. Він би сказав їй усе зараз, та вона не спам'ятає того завтра. 

Місяцеве сяйво робило все простішим та зрозумілішим. Кохання робило тремкішим, а відчуття м'якими та поступливими. Усе життя він вважав себе хоробрим. 

Та не під місяцем. 

Не тоді.