Літо (1)

“In vain I have struggled. It will not do. My feelings will not be repressed. You must allow me to tell you how ardently I admire and love you.”

Jane Austen, ‘Pride And Prejudice’

У неї було світле волосся, яке влітку ставало ще світлішим, ніби вигорало на сонці. У неї були татові блакитні очі й мамина усмішка. Вона відмовлялася спитати дорогу в невідомої людини, але могла підспівувати пісні в машині, коли вони ось так з легкістю удвох вирушили в маленьку подорож. У неї був сірий рюкзак, біле в горошок плаття, великий записник та ручка, а ще його серце. 

Вона не знала, що має його серце, звісно, не знала. Він був здатен на будь-що, але не на те, щоб прямо сказати, що ось його серце б'ється й кровить у неї між пальцями, крапаючи на всохлу на літній спеці траву. 

Був липень. 

Увечері спадала спека, і до машини крізь розчинені вікна впурхували співи пташок, запахи соломи, асфальту, іноді — піску. Він їхав повільно по селах, на трасах пришвидшувався, як вона й просила. Від швидкості в неї серце билося частіше, падало кудись донизу, до шлунка, відбивало гулко-гулко в кожному куточку тіла, ніби великий барабан. Вона їхала, мчала крізь нічні простори, зиркаючи то на пейзажі, що зливалися за вікном, то на його руки на кермі. Гарні руки з тонкими довгими пальцями. На зап'ясті годинник, який він за звичкою перевіряв.

Вона знала всі його звички, а він — її. Вона знала, що він любить полуницю зі сметаною, а він знав, що вона любить аж чорні від стиглості черешні. Вони знали одне одного з того тремтливо підліткового віку, вивчили найменші дрібниці, які підмітили за цей час їхньої дружби. 

Покидавши всі справи в місті, вони змовилися та вирушили подорожувати на тиждень машиною. Це була не перша їхня поїздка, але цього разу вони були абсолютно вдвох і без особливого маршруту: куди занесе доля, туди й поїдуть. Вона тільки тому раділа: ліпилася до вікна, визирала, збирала польові квітки, які потім сохли на задньому сидінні. Йому було не менш весело, хоча оте скривавлене серце в її пальцях йому боліло. 

Вони друзі. Просто друзі, найкращі, найліпші, найближчі друзі. 

Він її любив отією палкою любов'ю, від якого нудило, боліло, скніло все. І кожна її усмішка, погляд, кожний доторк ніби врізався глибоко в шкіру, рвав натягнуті струнами нерви. У неї було біле в горошок плаття, великий записник з рожевими наклейками і його серце в долоні. 

Вечори літні теплі. Стиг асфальт, розпечений під сонцем, небо квітло синім, фіалковим над головою, а ближче до дахів будинків спадало рожевим та пурпуровим. Трошки вище вже гострими кінцями виблискував місяць та полярна зоря. У багатоквартирних будинках поселення запалювалися вогні, наче мимовільні вісники про те, що там живі, там люди, там є кому запалювати ті вогні. 

Вона відкинулася на сидінні та поглядала то на небо, то на будинки, то на нього. За кермом — зосереджений, та зараз на обличчі аж проступали ті чіткі лінії певної твердості та впертості, мабуть, навіть ображеності. Дорога, викупана в темряві, розмитій ліхтарями, стелилася попереду. Вона не знала, чи сердиться він на неї за щось мимовільне, і всередині з'явилося відчуття важкості за невимовлену образу. 

У салоні машини теж було темно, лише відблиски грали на обличчях. 

Вона чекала, чекала, коли він розповість сам. Якщо ні — спитає. Важко дасться та розмова, та хіба вона не необхідна? Необхідності найчастіше здавалися їй неприємними, бо накладали на неї клеймо обов'язковості та неухильності. 

Не розповів. Питає. 

— Усе добре? 

Дивиться на неї питливо, майже болісно. 

— Можеш поспати, поки ми приїдемо. 

Ухиляється! І геть не майстерно. Усередині в неї збурилися всі відчуття, а найперш упертість. І біль. 

Спати не хотілося. Вона випрямилася й поглянула на поселення перед ними. 

— Це настільки секретно, що ти не хочеш зі мною ділитися? 

Він злегка повів плечима. 

— Ні, просто не зараз, добре? 

— Не зараз? — вона аж підскочила, волосся посипалося з плечей на груди. — А коли? Завтра ти будеш удавати, ніби нічого не сталося, але ж сталося, я бачу! 

Він нічого не відповів. Знав, що вона мала рацію. Бо в неї було світле волосся, плаття в горошок та його серце, по якому вона зчитувала все. 

Усе, окрім того, найважливішого. Не могла зчитати три слова, які рвалися на язик, але він їх щоразу кусав та ковтав, бився загнаним у клітку звіром, якому від безнадії хотілося вити.