Глава 20

Ася

За день до екзамену з англійської мови хвилювалася страшенно. Окрім того, що вивчила майже ідеально на пам’ять усі білети, вирішила підстрахуватися. Під подушку поклала підручника з англійської мови, наготувала свою щасливу блузку на завтра, поклала копійки в черевик. Щоправда, я забула, який має бути номінал на удачу, тож виклала в ряд усі, які були. Сподіваюся, дзвеніти під час ходьбі не будуть. Олі суворо наказала матюкати мене останніми словами під час екзамену. Дарма, що я раніше не вірила у всі ці забобони. Хай буде. Фу-ух, сподіваюся, усе пройде добре.

Зранку прокинулася раніше будильника. Мабуть, уперше в житті. Знервованість трохи зменшилися. Вирішила, що буде, як буде. Я зробила, усе що могла, і навіть більше.

Те, що я побачила в університеті, вразило мене до глибини душі. Ганебні фото моїх кривдників на стінах стали найкращим подарунком перед екзаменом. Досі не можу повірити, що Артем таке провернув. За його словами, це просто, щоби провчити цих покидьків, але в глибині душі, я сподівалася, що це помста саме через мене. Безглуздість, але мені хотілося, щоб так було. Щоб йому було на мене не байдуже.

Заходила я в аудиторію із широченною усмішкою до самих вух. Виходила, Слава Богу, зі ще ширшою. Я — здала. Здала! Повірити в це не можу. На коридорі зустрічала Аліса, яка склала екзамен однією з перших, і тепер просто чекала мене.

— Ну як? — налетіла вона одразу.

Я витримала театральну паузу, а потім, стрибаючи на місці та розмахуючи заліковкою, заверещала:

— Здала-а-а!

— Ур-ра! — кинулася мене обіймати Аліса.

Мені дуже хотілося похвастатися цим ще перед однією людиною, та я ніде не бачила Сріблянського. Може, вже пішов додому? Йому геть не цікаво, як я склала екзамен?

— Ти Артема виглядаєш? — здогадалася Аліса, — він був тут, нещодавно відійшов кудись з Аделіною.

— А-а-а, — враз настрій кудись пропав, — пішли тоді вдвох десь відзначимо наш успіх.

На алкоголь я досі навіть дивитися не могла, тож ми пішли в кав’ярню, замовили подвійну порцію какао з маршмелоу й по великому шматку меренгового рулету. І до біса ті калорії. Нам сьогодні є що святкувати!

Коли я вже втоптала майже все, на телефон прийшло повідомлення від Сріблянського. Згадав про мене все-таки. Усього два слова:

Ну як?

Відписала:

Здала

Відповідь не приходила довго, я вже думала Артем більше нічого й писати не буде. Але телефон усе ж пілікнув, сповіщаючи про нове повідомлення.

Не сумнівався в тобі

Довго ж ти думав, Сріблянський заради такого короткого смс. Але, може, зайнятий чимось був. А, може, не чимось, а кимось. Наприклад, Аделіною.

Згадка про дівчину змучила мене скривилася. Вона мене відверто бісить! Завжди поряд із ним треться. Це логічно, адже вона його дівчина. Така вся із себе, цяця-ляля, принцеса-царівна. Дратує!

Відповідати Сріблянському не стала. У мене теж є гордість. Десь там глибоко.

***

Вільні дні між екзаменами, я присвячувала не лише навчанню, але і прогулянкам столицею.

Київ перед новорічними святами був нереально красивим. Кольорові вогники миготіли на кожному кроці, вітрини прикрашали ялинками, кумедними ельфами, сліпуче-блискучими сріблястими сніжинками. У магазинах, здавалося, всюди пахло ваніллю та корицею, грала різдвяна музика. А чого тільки варта шикарна ялинка на Софіївській площі — у житті такої краси не бачила.

Ще відкрили величезну льодяну ковзанку просто неба. До цього таку тільки у фільмі «Один вдома 2» бачила, а тепер сама катаюся. А я ще й довго відмовлялася, та Аліса вмовила мене натягнути ковзани. І хай я пару раз добряче гепнулася, але це того варте. Моїй радості не було меж.

На щастя, екзамени проходили, як по маслу. Ніяких проблем не виникало взагалі. Й ось, нарешті, сесія закрита. Нас чекають довгі зимові канікули, які я планую провести у своєму рідному місті.

Я б, може, якийсь тиждень побула в столиці, щоби більше пройнятися цією святковою атмосферою, але Аліса летить за батьками в Занзібар. Оля збирається з рідними на якийсь гірськолижний курорт. А більше я ні з ким близько не здружилася.

Нічого, мої канікули теж мають бути цікавими. Мамина запечена качка з хрумкою медовою скоринкою, кілограми мандаринів, тонна шоколадних цукерок, Гаррі Поттер по телевізору — що ще треба для щастя? Тоха обіцяв шашлики організувати та на гірку завезти покататися, якщо сніг буде. Тож немає чого жалітися.

Щоправда, контраст між столицею і рідним містом я відчула одразу, як тільки вийшла з маршрутки. Якщо в Києві на кожному кроці було видно, що на носі Новий рік, то в нашій глуші про це нагадували лише поодинокі гірлянди на вікнах п’ятиповерхівок. Сіро, брудно, сумно.

Хоча ні, брешу, ялинка в нас на головній площі теж стояла. От тільки вона була така нещасна, що хотілося сісти біля неї і плакати, а не хороводи водити. Знаю, що в Україні є маленькі містечка, які доглянуті, чистенькі, з хорошими дорогами. На жаль, моє в цей список не входить.

«Якщо святкової атмосфери немає, то треба її створити!», — вирішила я і вдома розійшлася на повну. Звісно, перше, що зробила, це прикрасила разом із мамою та бабусею ялинку. Потім начепила гірлянди на вікна. Мені здалося цього мало, я ще малюнки на шибках зробила за допомогою татової піни для бриття та трафаретів. Розвісила дощик всюди, куди дістала. Обдивилася квартиру — от тепер видно, що скоро Новий рік.