Глава 19

Ася

Триста разів себе настроювала вдома на те, що буду сильною, впевненою у собі та рішучою, та, як завжди, все пішло коту під хвіст. Як тільки Сріблянський відчинив двері, вся моя витримка кудись щезла. Витріщилася на нього ще й рота, мабуть, роззявила. У сірих спортивних штанах та білій футболці він був такий домашній. Хотілося пригорнутися та хоч на хвилинку вдихнути знайомий солодкувато-деревний аромат. Звісно, я стрималася. Взяла себе в руки й привіталася. Сподіваюся, хрипота в голосі не видала моїх справжніх почуттів.

Артем впустив мене до квартири й допоміг зняти верхній одяг Він робив це машинально — джентльменство у нього в крові.

Озирнулася. Доволі просторо, як для квартири. Широкий коридор з білосніжними стінами, багато рослин, пахне чимось лимонним.  Затишно.

— Привіт, ти, мабуть, Ася? А я мама Артема — Олеся, — почула я приємний жіночий голос десь збоку.

Повернула голову в той бік. Мама? Максимум, старша сестра. Таких гарних, вишуканих, доглянутих жінок, я ще ніколи не бачила. Неймовірно красива жінка з довгим білявим волоссям, привітною посмішкою та ідеальною фігурою у білому спортивному костюмі Тепер зрозуміло, в кого вродою Артем вдався.

— Так, я Ася, — врешті відмерла. — Ви маєте неймовірний вигляд, — не втрималася від компліменту.

— Ох, дякую. Це все хороша генетика, — усміхнулася і майже пошепки додала, —  а ще незліченні години, проведені у спортзалі та в кабінеті косметолога.

Я розсміялася, а жінка мені змовницьки підморгнула. Вона мені вже подобається.

Артем тільки очі закотив.

— Все, мамо, нам пора навчатися.

— Який ти нудний, Тьома. Біжіть вже. В мене теж ще справи є. Глава сама себе не напише.

— Ви письменниця? — вражено запитала я.

— Ну, мабуть, можна й так сказати. Випустила пару романчиків, — засоромилася мама Артема.

— І всі вони якимось дивним чином стали бестселерами, — видав всі секрети Сріблянський. — Пішли вже, Асю. От складеш екзамен з англійської, подарую мамину книгу з автографом. Там усі ці соплі про любов, як ви дівчата, любите.

— Артеме, май совість! — гримнула на нього мама, а до мене сказала ласкаво, — я тобі просто так книгу свою подарую, але англійську справді краще вивчити. Повір моєму досвіду, вона тобі ще не один раз у житті знадобиться.

Після такого короткого, але приємного знайомства з мамою Артема, ми пішли в його кімнату. Вона суттєво відрізнялася від того дизайну інтер'єру, який я встигла побачити у квартирі до цього.

Стіни темного-синього кольору та меблі натурального відтінку дерева сильно контрастували з білосніжним коридором. Проте в кімнаті взагалі не було темно. Мабуть, завдяки величезним панорамним вікнам. Звідти відкривалася шикарна панорама на Київ. Звісно, 15 поверх, як-не-як.

Мов заворожена, підійшла до вікна. Аж дух захоплює! Я вперше у новобудові, вперше так високо, вперше не можу знайти слів, щоб описати побачене.

— Це… Це неймовірно!

— Це ти ще не бачила, як тут вночі, — хмикнув Сріблянський, а потім насупився і додав серйозним тоном, — сідай вже за стіл, в мене час обмежений.

— Так, звісно, — кивнула я і сіла на стілець, на який вказав Артем.

Краєм ока ще підмітила, що в його кімнаті ідеальна чистота. В мене такої навіть після генерального прибирання не буває. На застеленому ліжку ні єдиної складочки, всі книги акуратно стоять на полицях в алфавітному порядку, на письмовому столі мінімум речей — порядок у всьому. А ще незчисленна кількість кубків і медалей. Схоже, у боксі Артем був не менш успішний, ніж у навчанні.

Кімната на всі 100% відображала особистість Артема. Хіба що в нього є якісь приховані сторони. Он як, наприклад, з Джокером вийшло. Я від нього такого не очікувала. Згадала вечірку Гелловіна і знову мороз шкірою пішов. Труснула головою, щоб викинути дурні думки.

— Отже, — діловито розпочав Артем, — до сесії залишилося 5 тижнів, що означає — 10 занять. Я взяв у викладачки білети до екзамену, їх всього 30 штук. Плюс в тому, що у них є тести, відповіді на які можна легко запам'ятати, навіть не розуміючи теми. Мінус — окрім тестів буде ще питання, на яке потрібно відповідати усно. З твоєю вимовою і словниковим запасом, ти на цьому завалишся тільки так.

— Що ж робити? — приречено простогнала я.

— Будемо розбирати по 3 білети за заняття. Усні завдання я тобі напишу, а твоя задача буде вивчити їх на пам'ять так, щоб від зубів відскакували. Це єдиний варіант, оскільки часу залишилося зовсім мало. Справишся?

— Справлюся, — запевнила.

— Отже, поїхали. Перше питання…

Заняття з Артемом промайнуло блискавично. Він так цікаво і доступно пояснював незрозумілі мені речі, що я диву дивувалася. Хлопець просто природжений педагог. Він іноді тричі повторював одне і те саме, щоб до мене врешті дійшло. Все це спокійно, без нервів. І до мене доходило! Мені навіть почало подобатися вчити англійську мову, що взагалі було чимось нереальним.

Сріблянський ще пообіцяв скинути мені відео з особливостями правильної вимови слів, з чим в мене були найбільші проблеми. Після уроку склалося враження, що я врешті побачила світло в кінці тунелю, і з'явилася маленька, напівпрозора надія, що екзамен з англійської мови я все ж складу.

Можливо, якби я одразу просто попросила про допомогу Артема, як казала Аліса, а не гралася у Мата Харі на мінімалках, то все склалося б інакше. Зловила себе на тому, що нахабно витріщилася на профіль Артема. Хлопець підняв голову і це помітив.

— Щось ще не зрозуміло? — запитав.

— Ем... Ні, я все зрозуміла, дякую, — відчула, як почервоніли щоки.

— Ну й добре. На сьогодні закінчуємо. Чекаю тебе у четвер.

Кивнула і почала похапцем збирати свої речі. Моя ручка впала і покотилася. Я нахилилася під стіл, щоб її підійняти. Сріблянський нахилився теж. Ми одночасно схопилися за ручку і мало не зіштовхнулися лобами. Підняли очі й завмерли. Ми були так близько, що здавалося, я відчувала його подих на своїх вустах. Мимоволі потягнулася до хлопця, а той різко відсахнувся, та так, що мало не вдарився головою об стіл.