Глава 15

Ася

Дуже хотілося демонстративно ігнорувати Сріблянського, проте це б тільки додало мені труднощів. Згадала свою розмову з Чорним і почала діяти. Вирішила, якщо вже зі спільними інтересами не склалося, то будемо пробувати Артема хвалити та, звісно, допомагати йому.

От тільки якщо з хвалінням проблем не мало виникнути, то чим я могла допомогти Сріблянському, я гадки не мала. Буду діяти по ситуації, можливо, щось і знайдеться. Поки ж штурмувала Артема компліментами. Ну, намагалася.

— Ти таку цікаву доповідь підготував, Сріблянський. Я зазвичай одразу засинаю, а тут тільки позіхала, — “похвалила” я його після пари з історії журналістики.

— Так тримати, Артеме, недарма в боксерський клуб ходиш, сил більше, ніж у горобця під коліном, — сказала після пари з фізкультури, на якій хлопці віджималися від підлоги.

— Гарна сорочка, саме таку наш мер одягає, щоправда, йому 60 років, але впевнена, він розбирається в трендах, — а це сьогоднішній комплімент.

Аліса тільки дивилася на все це спідлоба і головою хитала. А я що? Хвалю? Хвалю. А те, що майже кожен комплімент просочений сарказмом, так це моє єство. Нікуди від цього не дітися.

Треба віддати належне Сріблянському, він у відповідь на мою “похвалу” ніколи не огризався. Те, що йому це не подобається можна було помітити хіба що по міцно стиснутих щелепах та жовнах, що грали майже щоразу, як я до нього зверталася. Аж незвично, що він такий спокійний. Я навіть скучила за нашими перепалками.

А ще я нарешті з'їздила додому. Рідні впевнилися, що я жива-здорова і навіть не схуднула у столиці. Всі вихідні об'їдалася домашньою їжею та маминим домашнім печивом. От чому я не вмію готувати так, як вона? Мама каже ще навчуся, але я сумніваюся. Думаю, це все ж або “дано”, або ні.

В кінці наступного тижня я нарешті дочекалася можливості “допомогти” Сріблянському. На першу пару завітала наша куратор Ольга Станіславівна.

— Всім гарного дня. У нас в університеті завтра планується костюмована вечірка в стилі Гелловін. Потрібно допомогти встановити декорації та прикрасити танцмайданчик. Артеме, доручаю це тобі, як старості. Візьми з собою кілька людей, і я чекаю вас в актовому залі.

— Народ, хто хоче? — запитав Сріблянський.

Звісно, першою підняла руку Поліна, Тимур висловив бажання, ну і ми з Алісою.

У актовому залі Ольга Станіславівна всім видала роботу.

Поліна надувала повітряні кульки, Алісі доручили розмальовувати фотозону, Тимур та Артем носили столи для фудкортів, а я обмотувала колони та стіни штучною павутиною.

Вирішила, що буде ефектно прикрасити вхід у зал по всьому периметру. Звісно, що до верху дверей я не діставала, тому підставила стільчик. А на нього ще один стільчик. Вся ця конструкція була трохи хиткою, проте я ж швиденько.

І в мене виходило. Я майже закінчила, залишилося лише дотягнутися до крайнього куточка над дверима. В мене майже вдалося, коли моя імпровізована драбина почала рушитися, а я з криками полетіла на підлогу.

По закону жанру, мене мав підхопити Сріблянський та врятувати від болючого падіння. Проте він, як і всі інші, був далеко. Тож я з гуркотом та нецензурною лайкою ганебно полетіла вниз. Приземлилася боляче, на п'яту точку ще й долонями проїхалася по підлозі. Бляха, ну чого я така невезуча?

Поки я роздивлялася свої подряпані долоні, до мене підбігли Аліса й Артем.

— Асю, як ти? Як так вийшло? — перелякано запитала подруга.

— Це для неї норма, — пробурчав Сріблянський, скануючи мене своїм гострим поглядом. — Голова ціла? Що забила?

— Все добре, відбулася легкими подряпинами.

— Покажи руки, — закомандував.

Щось мені це нагадує.

— Я ж сказала, Сріблянський, жити буду! — гаркнула сердито.

— Долоні потрібно обробити антисептиком. Тут знаєш скільки мікробів?

— Знаю, мільйони. Я помию руки з милом. Все? — я сердилася через те, що впала, на себе, а не на Артема, проте він потрапив під гарячу руку.

Хлопець мовчки кивнув і пішов далі допомагати Тимуру носити столи. Тільки коли він пішов, я дозволила кільком сльозинкам скотитися по щоках. Все ж таки було до біса боляче!

— Асю, ти ходяча катастрофа, знаєш про це? — лагідно сказала Аліса, допомагаючи мені підвестися з підлоги.

— Знаю, — буркнула, — мені це з дитинства мало не щодня говорять.

— Пішли проведу тебе до вбиральні. Головою точно не вдарилася?

— Точно. В мене рефлекс. Падаю — голова має бути зверху. А все інше вже, як вийде.

— Ти неймовірна, — розсміялася Аліса, — до речі, ти пам'ятаєш, що ми теж ідемо завтра на вечірку?

— Сюди? На костюмовану? Ти ж казала наче про клуб.

— Так, я хотіла спочатку в клуб. Думала, що Єгор буде, а він поїхав десь на гастролі. То немає сенсу. Краще вже тут з нашими потусити.

— А костюми? — занепокоїлася.

— Це я візьму на себе. Ти ж пам'ятаєш мою гардеробну?

— Таке забудеш, — розсміялася, — тож справжній клондайк для стилістів.

Цікаво, а Сріблянський піде? Йому пасував би образ графа Дракули. А я теж могла б обрати костюм якогось вампіра. Ми б тоді мали вигляд парочки. Або ні, краще буду Баффі — винищувачкою вампірів. Це більш підходить, враховуючи наші непрості стосунки.

А взагалі, завтрашній вечір обіцяє бути цікавим. Чекаю його з нетерпінням.

Артем

Весь тиждень Ася себе максимально дивно поводила. Звісно, я розумів, що після нашої випадкової зустрічі у театрі, її відношення до мене може змінитися, але ж не так. Я очікував якогось гиркання з її сторони, або навпаки повного ігнору. Проте Ася і тут здивувала. Вона почала мене хвалити. Здуріти можна. Ася й компліменти — це ж щось і з різних планет.

Звичайно, у кожній її репліці можна було прослідкувати сарказм, проте саме це якраз і було в її стилі. А от намагання мене якось улестити — це щось новеньке. Цікаво, я колись зможу хоч частково передбачати її поведінку? Напевно, що ні.