Глава 12

Ася

Зайшла в гуртожиток і захотілося сповзти вниз по щойно зачиненим дверям, та я силою волі змісила себе дійти до ліжка. Емоції переповнювали мене. Немов картинки, в уяві знову оживали моменти, як впевнено Артем поводив себе у лікарні, як дбайливо обмотував мою руку бандажем, як відмовився брати гроші за аптеку… А ще в мене від нього якісь незрозумілі метелики в животі, які збивають мене з пантелику.

Я ж наче ненавиджу Сріблянського, хіба ні? Звідки вони взялися? Чого від його доторків мене немов током прошибає? Чого аромат його парфумів паморочить голову і навіює геть не пристойні бажання? Чого в мене на душі кішки шкребуть, коли я думаю про те, що, можливо саме зараз він їде до іншої дівчини?

Так, Асю, зберися! У тебе є план і не треба від нього відступати. Це просто якесь помутніння. Просто про тебе ніхто ніколи так не дбав, от ти й розтанула, як морозиво на сонці. На місці Сріблянського міг бути будь-хто і я б реагувала точно так само. Напевно.

Не буду про це думати.

Дівчат в кімнаті не було, вони поїхали додому на вихідні. Треба і мені вже навідатися до своїх. А то за весь час навчання тільки двічі приїжджала, мама ображається. На наступних вихідних поїду 100%. Домашня атмосфера допоможе мені зібратися і не накоїти дурниць. Свисну у тата з полиці якусь розумну книжку про самопізнання та контроль над емоціями, і все буде супер. Має бути.

Голосно вдихнула повітря і мені знову почувся аромат Сріблянского. Що за напасть? Ах, точно. Я ж так і залишилася у його худі. Треба віддати у понеділок. Раптом мене осяяла геніальна ідея.

Я запрошу його на вечерю. Начебто, щоб віддячити, що не покинув мене саму у тій лікарні. Це більше зблизить нас, можливо, знайдемо якісь спільні інтереси. Бо на бокс я тепер ні ногою. Ні, мені, звісно сподобалося, але не з моїм везінням та схильністю до травм.

Сумніваюся, що раз він не захотів брати кошти за ліки, дозволить заплатити за себе в кафе. Гордий і впертий же до крику. В ідеалі було б самостійно приготувати вечерю, але я сильно ризикую отруїти хлопця своїми кулінарними шедеврами. Але в мене є Оля! Ця дівчина готує з простих інгредієнтів такі смачнючі страви, що ресторани з зірками Мішлен відпочивають. З її допомогою має щось та вийти. Ну, як мінімум це щось буде їстівне.

Тільки коли… В мене в кімнаті завжди повно народу, хіба в п'ятницю я можу залишитися сама. Ну що ж, доведеться знову відкласти поїздку додому. Воно ж того вартує? Дуже на це сподіваюся.

На вихідних я худі гарно випрала, випрасувала й акуратно склала у пакет без малюнків. Туди ж положила записку з запрошенням на вечерю.

В понеділок на пари збиралася довше ніж зазвичай. Чомусь мало не вперше в житті мені хотілося мати гарний вигляд, щоб Сріблянский на мене задивлявся. Я запевняла сама себе, що це тільки заради вигоди, щоб здати англійську мову та не вилетіти з універу після першої ж сесії. Але оті метелики, які пурхали всередині, коли я згадувала посмішку хлопця, його дотики, прямий колючий погляд, вони все псували. Не на часі вони зараз, невже їм не ясно?

Тож я злегка підкрутила волосся, густо нафарбувала вії, а губи підвела помадою кольору запорошеної троянди, а не прозорим блиском, як зазвичай. Вийшло дуже непогано.

З одягу зупинила свій вибір на шкіряних штанах та білому светру з блискітками та відкритим плечем. Я таке не дуже люблю, але це подарунок мами, яка не полишала спроб зробити мій гардероб більш жіночним. Зараз цей светр був дуже доречним. Доповнила образ теплою дублянкою-авіатор.

Я навіть на пари приїхала раніше, а не як завжди у свинячі голоси. Аліса першою оцінила мій прикид.

— Вау! Асю, ти сьогодні сама на себе не схожа! А де звичний оверсайз і гулька на голові?

— Це короткострокова акція, — зізналася я.

— А-а-а-а. Це все для завоювання Сріблянского?

— Та тихо ти! — шикнула на подругу, озираючись та перевіряючи, чи ніхто не чув її слів.

— Мовчу-мовчу. Як, до речі, пройшло тренування з боксу?

— Ось як! — підняла светр і показала Алісі руку у бандажі.

— Матінка рідна! Це ще що таке? — сплеснула руками подруга.

— Це, Алісо, непередбачувані наслідки.

— Жах який! Як ти вмудрилася травмуватися? І що, ти з Артемом так і не зустрілася.

— Зустрілася. Навіть більше. Саме Артем возив мене в лікарню і був поряд, а потім купив усі необхідні ліки і відвіз додому, — похвасталася.

— Ну справжній принц на білому коні! — розсміялася Аліса, — схоже твій план, хоч і з похибками, але працює.

— Ага, — самовдоволено хмикнула, — думаю, я точно починаю йому подобатися.

Про те, що і він почав у мене викликати незрозумілі почуття, я вирішала змовчати. Зрештою, я і сама у них ще до кінця не розібралася.

— Тоді, вітаю, подруго.

У Аліси пілікнув телефон, вона глянула на екран і додала:

— Або не вітаю... Схоже твій Артем всюди встигає!

— Що ти маєш на увазі? — не зрозуміла я сарказму.

— Ось! Сама дивись!

Аліса тикнула мені в лице свій телефон. На екрані красувався Сріблянський, біля нього якась худенька блондинка, яку я, здається, вже десь раніше бачила. Вони обоє посміхалися, а в руках у неї був той самий злощасний букет, що я бачила у машині.

— Чорт! — вилаялася я.

— Угу, схоже наш принц виявився жабою, раз на два фронти встигає.

— Та він не на два фронти, — неохоче зізналася я, — я бачила ці квіти й він сказав, що у нього побачення. Просто я сподівалася, що… просто мені здалося, що між нами….Ай, не зважай! Нічого страшного! Дівчина не стіна — посунути можна. Цікаво, хто вона?

— Приколюєшся? — округлила очі Аліса.

— Ні, а що таке?

— Це ж Аделіна Красовська — староста паралельної групи журналістів. Ми з ними тричі на тиждень разом на лекції ходимо.

— То-очно, — протягнула я, — ось де я її бачила. Ну нічого, подумаєш, на одне побачення сходили. Це ще нічого не означає.