Глава 11

Ася

Сідала в авто Сріблянського зла на себе й на весь світ заразом. Як примудрилася одразу травмуватися? Ні, звісно, я в курсі, як. Відірвалася на повну на тій груші, але ж які тепер маю наслідки?

З плюсів — я сиджу в машині Сріблянського, а отже є можливість поспілкуватися в неформальній обстановці. З мінусів — рука болить так, що на стіни лізти хочеться. Але іноді задля благої цілі можна й потерпіти.

Та де там той Сріблянський?! Мені тут болить, взагалі-то, не можна швидше збиратися? Роздратовано обернулася і дар мови втратила. На задньому сидінні була величезна коробка з красивезними трояндами. Цілий оберемок! Я такі квіткові композиції хіба що на картинках із вітаннями бачила, а наживо — ніколи. А тут їх комусь подарують. Ще і хто — Сріблянський! Моя потенційна жертва, здається, хоче зірватися з гачка ще до того, як я вудочку у воду кинула. Навіть гірше, вона, здається, пливе до іншого боку. Капець… І що робити?

У думках промайнула шалена думка: «А раптом квіти мені?». Але вона тут же розбилася, зіткнувшись із життєвими реаліями. Сріблянський знати не знав, що мене сьогодні зустріне. Це для нього було цілковитим сюрпризом, по здивованих очах було видно. Може, це мамі? Ех, треба подивитися правді в очі — мамам такі романтичні букети не дарують.

Ех, Сріблянський! Такі надії були на тебе! А ти до якоїсь курки на побачення зібрався! Вибач, Артемчику, але я не можу цього дозволити. Треба терміново щось вигадати.

Нарешті Сріблянський повернувся в машину.

— Пристебнися, — нагадав мені вкотре.

Спробувала дотягнутися однією рукою, та не вийшло. Артем подивися кілька секунд на мої потуги й потягнувся до мого ременя безпеки сам.

— Горе ти ходяче, Бутейко, — прокоментував.

Ми опинилися так близько один до одного, що між нами, навіть рука не пролізла б. Я навіть відчула м’ятне дихання біля своєї щоки. Це зближення тривало якісь секунди, проте мене добряче так промурашило. І чого б це? Ніби ото хлопців ніколи так близько не бачила! Бачила, ще і як! І мацала навіть!

Ну й що, що тільки одного Вадика й тільки раз — однаково рахується. Хоча, відмотай би я час назад, ніколи б йому свій перший раз не подарувала. Та вже, як є. Дурна була, закохана по вуха, думала якась любовна магія зараз станеться.

Ага, якраз! Щось там посовався, три рази подриґався і зафіналив. А я навіть до ладу не зрозуміла, що сталося. Боляче не було майже, і на тому дякую. Звісно, адже розмір у нього… Гхм… Скажемо так — не Гулівер.

Мені, щоправда, не було із чим порівнювати. Я до того жалюгідного йорзання в ліжку досвіду не мала, але фільми для дорослих дивилася, признаю. Звісно, я чула, що камера додає кілограмів, але щоб і довжину, і ширину — то навряд.

А як Вадик співав гарно! «Квітка життя мого, та я тебе на сьоме небо від задоволення відправлю» — таке брехло, я не можу. А який потім вигляд у нього був поважний, немов Еверест покорив. Фу, як згадаю…

Поки я рефлексувала з приводу свого першого і єдиного сексуального досвіду, ми вже й до лікарні приїхали.

Бррр… Ненавиджу лікарні. Усі ці люди в білих халатах, запах медикаментів у повітрі, похмурі обличчя пацієнтів. Сюди ніхто просто так не приходить. Тільки з хворобами чи проблемами. Колись я проводила купу часу в стінах лікарні, бо приходила провідувати дідуся. Тоді я ще наївно думала, що лікарі, то якісь всемогутні люди, які можуть усе на світі. Проте дива не сталося. Дідуся забрала хвороба, а я з того часу не можу спокійно знаходитися в лікарні. Спогади накривають із головою.

Артем допоміг мені вийти з авто. Про квіти я так і не наважилася його спитати. Піднімаючись, рахувала сходинки. Одна, дві, три, чотири… Це мене трохи відволікало, проте коли ми переступили поріг, однаково здригнулася і навіть зупинилася на хвильку, даючи собі час звикнути до терпкого запаху хлору.

— Ти чого? — схвильовано спитав Артем.

— Все нормально, — зітхнула, — просто не люблю лікарні.

— Та хто ж їх любить? — хмикнув, — пішли, нам сюди.

У приймальному нас зустрів доволі приємний дядечко-травматолог, який побачивши мою руку сердито насупив брови. Потім обережно пропальпував зап’ястя, від чого я сіпнулася і зойкнула. Було до біса боляче.

— Треба робити рентген, — підсумував він, — бо так на око не скажеш, що там із рукою. Це може бути звичайне розтягнення зв’язок, а може бути і тріщина, яка чи перелом.

— Прекрасно, — простогнала я.

Не мала баба клопоту, купила порося. От на холеру мені той бокс здався? Може Сріблянський ще шахи любить, то було б безпечніше.

— Куди нам іти? — серйозним тоном запитав Артем, якого, здається, зовсім не здивувало те, що мене направили на рентгенологічне дослідження.

— Перший поверх у кінець коридору наліво.

— Дякую, — відповів хлопець і потягнув мене за собою.

Я була в якійсь прострації. А раптом мені гіпс накладуть? І що робити? Як я буду собі їсти готувати, одягатися, у душі митися… Це ж капець, як не зручно буде. Ще й рука — права. Бляха-муха…

Артем незворушно йшов у сторону рентгенологічного кабінету, а я з понуреною головою пленталася за ним.