Глава 11

Ася

Сідала в авто Сріблянського зла на себе і на весь світ заразом. Як примудрилася одразу травмуватися? Ні, звісно, я в курсі, як. Відірвалася на повну на тій груші, але ж які тепер маю наслідки?

З плюсів — я сиджу в машині Сріблянського, а отже є можливість поспілкуватися в неформальній обстановці. З мінусів — рука болить так, що на стіни лізти хочеться. Але іноді задля благої цілі можна й потерпіти.

Та де там той Сріблянський?! Мені тут болить, взагалі-то, не можна швидше збиратися? Роздратовано обернулася і дар мови втратила. На задньому сидінні була величезна коробка з красивезними трояндами. Цілий оберемок! Я такі квіткові композиції хіба що на картинках з вітаннями бачила, а наживо — ніколи. А тут їх комусь подарують. Ще й хто — Сріблянський! Моя потенційна жертва здається хоче зірватися з гачка ще до того, як я вудочку у воду кинула. Навіть гірше, вона, здається, пливе до іншого боку.  Капець… І що робити?

У думках промайнула шалена думка: “А раптом квіти мені?”. Але вона тут же розбилася, зіткнувшись з життєвими реаліями. Сріблянський знати не знав, що мене сьогодні зустріне. Це для нього було цілковитим сюрпризом, по здивованих очах було видно. Може це мамі? Ех, треба подивитися правді в очі — мамам такі романтичні букети не дарують.

Ех, Сріблянський! Такі надії були на тебе! А ти до якоїсь курки на побачення зібрався! Вибач, Артемчику, але я не можу цього дозволити. Треба терміново щось вигадати.

Нарешті Сріблянський повернувся в машину.

— Пристебнися, — нагадав мені вкотре.

Спробувала дотягнутися однією рукою, та не вийшло. Артем подивися кілька секунд на мої потуги й потягнувся до мого ременя безпеки сам.

— Горе ти ходяче, Бутейко, — прокоментував.

Ми опинилися так близько один до одного, що між нами навіть рука не пролізла б. Я навіть відчула м'ятне дихання біля своєї щоки. Це зближення тривало якісь секунди, проте мене добряче так промурашило. І чого б це? Ніби ото хлопців ніколи так близько не бачила! Бачила, ще й як! І мацала навіть!

Ну і що, що тільки одного Вадика і тільки раз — однаково рахується. Хоча, відмотай би я час назад, ніколи б йому свій перший раз не подарувала. Та вже як є. Дурна була, закохана по вуха, думала якась любовна магія зараз станеться.

Ага, якраз! Щось там посовався, три рази подриґався і зафіналив. А я навіть до ладу не зрозуміла, що сталося. Боляче не було майже, і на тому дякую. Звісно, адже розмір у нього… Гхм… Скажемо так — не Гулівер.

Мені правда не було з чим порівнювати. Я до того жалюгідного йорзання у ліжку досвіду не мала, але фільми для дорослих дивилася, признаю. Звісно, я чула, що камера додає кілограмів, але щоб і довжину, і ширину — то навряд.

А як Вадик співав гарно! “Квітка життя мого, та я тебе на сьоме небо від задоволення відправлю” — таке брехло, я не можу. А який потім вигляд у нього був поважний, немов Еверест покорив. Фу, як згадаю…

Поки я рефлексувала з приводу свого першого і єдиного сексуального досвіду, ми вже й до лікарні приїхали.

Бррр… Ненавиджу лікарні. Усі ці люди в білих халатах, запах медикаментів у повітрі, похмурі обличчя пацієнтів. Сюди ніхто просто так не приходить. Тільки з хворобами чи проблемами. Колись я проводила купу часу у стінах лікарні, бо приходила провідувати дідуся. Тоді я ще наївно думала, що лікарі, то якісь всемогутні люди, які можуть все на світі. Проте дива не сталося. Дідуся забрала хвороба, а я з того часу не можу спокійно знаходитися у лікарні. Спогади накривають з головою.

Артем допоміг мені вийти з авто. Про квіти я так і не наважилася його спитати. Піднімаючись, рахувала сходинки. Одна, дві, три, чотири… Це мене трохи відволікало, проте коли ми переступили поріг, однаково здригнулася і навіть зупинилася на хвильку, даючи собі час звикнути до терпкого запаху хлору.

— Ти чого? — схвильовано спитав Артем.

— Все нормально, — зітхнула, — просто не люблю лікарні.

— Та хто ж їх любить? — хмикнув, — пішли, нам сюди.

У приймальному нас зустрів доволі приємний дядечко-травматолог, який побачивши мою руку сердито насупив брови. Потім обережно пропальпував зап'ястя, від чого я сіпнулася і зойкнула. Було до біса боляче.

— Треба робити рентген, — підсумував він, — бо так на око не скажеш, що там з рукою. Це може бути звичайне розтягнення зв'язок, а може бути й тріщина яка чи перелом.

— Прекрасно, — простогнала я.

Не мала баба клопоту, купила порося. От на холеру мені той бокс здався? Може Сріблянський ще шахи любить, то було б безпечніше.

— Куди нам іти? — серйозним тоном запитав Артем, якого, здається зовсім не здивувало те, що мене направили на рентгенологічне дослідження.

— Перший поверх в кінець коридору наліво.

— Дякую, — відповів хлопець і потягнув мене за собою.

Я була в якійсь прострації. А раптом мені гіпс накладуть? І що робити? Як я буду собі їсти готувати, одягатися, у душі митися… Це ж капець як не зручно буде. Ще й рука — права. Бляха-муха…

Артем незворушно йшов у сторону рентгенологічного кабінету, а я з понуреною головою пленталася за ним.

— Чекай тут, — сказав мені, а сам зайшов всередину кабінету.

На дверях самотньо висів значок “радіація”. Позитив з порогу, що тут ще скажеш. Всілася на диванчик навпроти та схилила голову на коліна. Я — просто “переможець по життю”.

Сріблянский вийшов за хвилину.

— Сказали почекати 15 хвилин і зроблять рентген.

— Угу, — кивнула я.

Хлопець знервовано подивився на годинник.

— Ти кудись поспішаєш? Так не треба мене чекати, я сама впораюся.

— Тебе, Бутейко, небезпечно саму залишити. Он Артурович залишив на кілька хвилин і що з того вийшло? Я залишуся і проконтролюю.

Я закотила очі, хоча насправді мені було приємно, що Артем залишається. І, чесно кажучи, поряд з ним не так страшно, як самій. Але ж хто у цьому зізнається? Ніхто, ніколи й нізащо! Користуючись нагодою, вирішила спитати за квіти.