Глава 10

Ася

У п'ятницю я кинула у спортивну сумку максимально відкритий спортивний топ на тонких лямках та щільні легінси з ефектом пуш-ап. Мені цей набір ще минулого року Тоха подарував на день народження. Я тоді загорілася ідеєю гарного і спортивного тіла й записалася до тренажерного залу. Тоха підтримав мою ідею і вручив цей набір, запевнивши, що всі столичні фіфи в спортивний зал у такому ходять.

Я  після того ще три дні на нього ображалася, бо, на мою думку, в такому можна ходити хіба що на панель. До речі, з тренажерним залом тоді не склалося. Пішла я на перше заняття вмотивована і з гарним настроєм. Ще після присідів зрозуміла, що погарячкувала. А на біговій доріжці у режимі "під гору" взагалі мало легені не виплюнула.

Остаточно мій запал пропав на наступний день після появи кріпатури. Ледве з ліжка встала, лаючи тренера, спортзал та усіх на світі фітоняшок заразом. Після того вирішила, що і так дуже гарна, й закинула абонемент десь далеко на полицю, де він пилюкою припадає по цей день.

Тож подарунок Тохи я ні разу і не одягла. Так що, відвертий костюмчику, настала твоя черга. В мене на завоювання час обмежений, будемо одразу з козирів заходити. Не те щоб мені було особливо там чим хвастати, але і не "нульовка".

Аліса детально мене проінструктувала, як добратися громадським транспортом до спортивного клубу. Їхати з гуртожитку, слава Богу, було недалеко, тож я не заблукала. Дорогою схрестила пальці на удачу. Хоч би там взагалі дівчат тренували, бо весь мій план, який і так на ладан дише, розвалиться.

Спортивний клуб “Лють” я побачила здалеку. Величезну червону вивіску з вогнями не побачить хіба що сліпий. Впевнено дійшла до входу, та на порозі зупинилася. Моя завзятість і сміливість десь поділися. Тепер я стояла в дверях й переминалася з ноги на ногу, не наважуючися зайти. Так вийшло, що я загородила вхід.

— Ти або заходь, або відійди з дороги, — почула позаду басистий чоловічий голос.

Від неочікуваності, аж підстрибнула.

— Ой, вибачте. Заходьте, — пискнула.

Поважний чоловік спортивної статури кинув погляд на мою спортивну сумку і спитав:

— А ти, квітко, на бокс прийшла чи що?

— Я хотіла, але… — невиразно пробелькотіла я.

— Злякалася чи що? — якось по-батьківськи лагідно запитав чоловік.

— Угу, — кивнула головою.

— Не бійся, заходь. У нас не кусаються. Мене звати Давид Артурович, але всі кажуть, просто Артурович. Я треную хлопців і дівчат у цьому клубі.

Фу-у-у-х, аж від серця відлягло. Тут тренуються дівчата.

— Сьогодні, правда, тренування для хлопців, але ти можеш також прийти, якщо чоловіча компанія, звісно тебе, не знітить. Вони в мене хоч трохи баламути, проте не образять. Перше тренування однаково ознайомлювальне, так що немає різниці з ким займатися з хлопцями чи з дівчатами. Тебе, до речі як звати?

— Ася.

— Приємно познайомитися. То що, заходиш?

— Так, — ствердно кивнула я і переступила поріг спортивного клубу.

Гра почалась.

Спочатку Давид Артурович провів мені екскурсію залом, а потім ми зробили за його словами “лайтову розминку”.

По-моєму він зовсім не розуміє слова “лайтова”. Я мало коні не двинула, поки стрибала на скакалці, присідала і махи руками й ногами робила. Тренер запевняв, що це мінімальна кількість підходів, яка є оптимальною для першого тренування. Мовляв, його “архаровці” зазвичай роблять втричі більше. Не знаю, або вони супер-люди якісь, або я геть дохлячка.

Ще основна частина заняття не почалася, а я вже втомилася, як собака. Все для тебе, Сріблянський. Де, до речі, його лиха година носить? Хай вже скоріше прийде і побачить яка я спортивна і завзята, як боксом цікавлюся, поки я ще копита тут не відкинула. А то весь план зірветься.

— Асю, основні удари в боксі — це джек, хук і аперкот. Сьогодні я покажу тобі джеб, — інструктував мене Артуровоч. — Ноги широко розставлені, ліва — попереду, праву ставимо трохи позаду, коліна злегка зігнуті. Твоє тіло повинно бути трохи нахилене вперед. Руки зігнуті в ліктях, під час удару рухай рукою вперед, одночасно повертаючи тіло і ноги в цьому напрямку. Отак! — Давид Артурович продемонстрував мені сильний удар на боксерській груші, — зрозуміла?

— Начебто, — прозвучало невпевнено.

— Пробуй, я дивлюся.

Так, значить ліва нога попереду, зігнути лікті, удар! Ох, яка вібрація пішла по руці. 

— Для першого разу нормально, — несподівано похвалив мене тренер, — тільки не напружуй так м'язи, розслабляй руку після удару. Спробуй ще раз.

Я знову вдарила грушу. А це прикольно! Мені неочікувано сподобалося! І я вдарила знову. Слухайте, люди, це ж кайф!

— Притримай коней, — розсміявся Давид Артурович, — виходить краще, але не варто перенапружуватися на першому тренування. Якщо з незвички надто сильно вдарити, можна травмуватися.

Тут у тренера задзвонив телефон.

— Я відійду на хвилинку, важливий дзвінок. Можеш зробити кілька ударів, але обережно, ніякої самодіяльності, домовилися?

— Так, — кивнула я.

Давид Артурович вийшов, а я залишилася на одинці з грушею. Ну що, красуня, тільки ти і я? Зараз я тобі покажу, де раки зимують. Згадала вимогливу викладачку англійської — удар, противну комендантшу, через яку доводиться щоразу ховати електрочайник під ліжко — бух, Маринку і Вадика... Бух-бух — отримуйте по заслугах! А ще ідеального у всьому Сріблянского — на тобі!

Я увійшла в кураж і забула про всі настанови Артуровича. Образи, біль, несправедливість — я виливала на боксерську грушу все, що мене турбувало. І це було прекрасно.

Артем

Їхав на тренування у піднесеному настрої. Взяв знову вольво, адже після тренування в мене буде побачення з Аделіною. А хлопець на іномарці, очевидно, має більше шансів завоювати прихильність дівчини, аніж той, що щойно вийшов з тролейбуса.

Хотілося б сказати, що все це безглузді упередження, але реалії життя говорять самі за себе. А я ніколи не сперечався з фактами.