Глава 10

Ася

У п’ятницю я кинула в спортивну сумку максимально відвертий спортивний топ на тонких лямках та щільні легінси з ефектом пуш-ап. Мені цей набір ще минулого року Тоха подарував на день народження. Я тоді загорілася ідеєю гарного і спортивного тіла й записалася до тренажерного залу. Тоха підтримав мою ідею і вручив цей набір, запевнивши, що всі столичні фіфи в спортивний зал у такому ходять.

Я після того ще три дні на нього ображалася, бо, на мою думку, у такому можна ходити хіба що на панель. До речі, з тренажерним залом тоді не склалося. Пішла я на перше заняття вмотивована і з гарним настроєм. Ще після присідів зрозуміла, що погарячкувала. А на біговій доріжці в режимі «під гору» взагалі мало легені не виплюнула.

Остаточно мій запал пропав на наступний день після появи кріпатури. Ледве з ліжка встала, лаючи тренера, спортзал та всіх на світі фітоняшок заразом. Після того вирішила, що й так дуже гарна, і закинула абонемент десь далеко на полицю, де він пилюкою припадає і нині.

Тож подарунок Тохи я ні разу й не одягла. Так що, відвертий костюмчику, настала твоя черга. У мене на завоювання час обмежений, будемо одразу з козирів заходити. Не те щоб мені було особливо там чим хвастати, але й не «нульовка».

Аліса детально мене проінструктувала, як добратися громадським транспортом до спортивного клубу. Їхати з гуртожитку, слава Богу, було недалеко, тож я не заблукала. Дорогою схрестила пальці на удачу. Хоч би там взагалі дівчат тренували, бо весь мій план, який і так на ладан дише, розвалиться.

Спортивний клуб «Лють» я побачила здалеку. Величезну червону вивіску з вогнями не побачить хіба що сліпий. Впевнено дійшла до входу, та на порозі зупинилася. Моя завзятість і сміливість десь поділися. Тепер я стояла у дверях і переминалася з ноги на ногу, не наважуючися зайти. Так вийшло, що я загородила вхід.

— Ти або заходь, або відійди з дороги, — почула позаду басистий чоловічий голос.

Від неочікуваності, аж підстрибнула.

— Ой, вибачте. Заходьте, — пискнула.

Поважний чоловік спортивної статури кинув погляд на мою спортивну сумку і спитав:

— А ти, квітко, на бокс прийшла чи що?

— Я хотіла, але… — невиразно пробелькотіла я.

— Злякалася чи що? — якось по-батьківськи лагідно запитав чоловік.

— Угу, — кивнула головою.

— Не бійся, заходь. У нас не кусаються. Мене звати Давид Артурович, але всі кажуть, просто Артурович. Я треную хлопців і дівчат у цьому клубі.

Фу-у-у-х, аж від серця відлягло. Тут тренуються дівчата.

— Сьогодні, правда, тренування для хлопців, але ти можеш також прийти, якщо чоловіча компанія, звісно, тебе, не знітить. Вони в мене хоч трохи баламути, проте не образять. Перше тренування однаково ознайомлювальне, так що немає різниці, з ким займатися, з хлопцями чи з дівчатами. Тебе, до речі, як звати?

— Ася.

— Приємно познайомитися. То що, заходиш?

— Так, — ствердно кивнула я і переступила поріг спортивного клубу.

Гра почалась.

Спочатку Давид Артурович провів мені екскурсію залом, а потім ми зробили за його словами «лайтову розминку».

По-моєму, він зовсім не розуміє слова «лайтова». Я мало коні не двинула, поки стрибала на скакалці, присідала й махи руками й ногами робила. Тренер запевняв, що це мінімальна кількість підходів, яка є оптимальною для першого тренування. Мовляв, його «архаровці» зазвичай роблять утричі більше. Не знаю, або вони супер-люди якісь, або я геть дохлячка.

Ще основна частина заняття не почалася, а я вже втомилася, як собака. Усе для тебе, Сріблянський. Де, до речі, його лиха година носить? Хай уже скоріше прийде й побачить, яка я спортивна й завзята, як боксом цікавлюся, поки я ще копита тут не відкинула. А то весь план зірветься.

— Асю, основні удари в боксі — це джек, хук і аперкот. Сьогодні я покажу тобі джеб, — інструктував мене Артуровоч. — Ноги широко розставлені, ліва — попереду, праву ставимо трохи позаду, коліна злегка зігнуті. Твоє тіло повинно бути трохи нахилене вперед. Руки зігнуті в ліктях, під час удару рухай рукою вперед, одночасно повертаючи тіло й ноги в цьому напрямку. Отак! — Давид Артурович продемонстрував мені сильний удар на боксерській груші, — зрозуміла?

— Начебто, — прозвучало невпевнено.

— Пробуй, я дивлюся.

Так, значить, ліва нога попереду, зігнути лікті, удар! Ох, яка вібрація пішла рукою.

— Для першого разу нормально, — несподівано похвалив мене тренер, — тільки не напружуй так м’язи, розслабляй руку після удару. Спробуй ще раз.

Я знову вдарила грушу. А це прикольно! Мені неочікувано сподобалося! І я вдарила знову. Слухайте, люди, це ж кайф!

— Притримай коней, — розсміявся Давид Артурович, — виходить краще, але не варто перенапружуватися на першому тренування. Якщо з незвички надто сильно вдарити, можна травмуватися.

Тут у тренера задзвонив телефон.

— Я відійду на хвилинку, важливий дзвінок. Можеш зробити кілька ударів, але обережно, ніякої самодіяльності, домовилися?