Глава 9

Артем

Вересень добігав кінця. Студентські будні летіли зі швидкістю світла. У нас було щодня тільки три пари й о 1-й годині дня я вже був вільний, тож в мене було вдосталь часу на тренування. Це було мені на руку, адже чемпіонат на носі, а програвати я не звик. Кращий, значить завжди кращий, а не лише раз десь колись.

Зал, в якому я займався боксом, знаходився не дуже далеко від універу, але трохи потрібно було проїхатися. Часто на тренування ми їздили одразу після з Тимуром разом, дорогою перекусивши у столовій. Там готували смачно, а ціни були підйомні для "завжди бідних" студентів.

От і сьогодні їхали в сьомому тралику й балакали про все і ні про що.

— Тьом, ти просто якесь чудо природи, — дивувався Тимур, — як можна бути таким розумним і водночас класним боксером? Ти просто розриваєш усі шаблони про те, що на рингу вибивають мізки.

— Просто рідше пропускаю удари, ніж середньостатистичний боксер, — усміхнувся.

— Так, ти ще той чортяка на рингу! Цього разу знову плануєш усі нагороди собі забрати?

— Як завжди, — прозвучало трохи самовдоволено, але як є.

— І не сумнівався.

— Ти давай не прибідняйся. В самого полиця ломиться від кубків та медалей, — нагадав я, що одногрупник теж далеко не промах.

— Ти ж знаєш, що для мене на першому місці, — голос Тимура прозвучав сумно.

— Знаю, і це теж непогано. Яка різниця для чого потрібна перемога? Головне, щоб вона була в тебе в руках, — я розумів, що Тимуру насамперед потрібні гроші, а вже потім боксерська слава. Хоча впевнений, мріє він саме про професійний спорт.

— Може й так, — прозвучало не дуже впевнено. — Слухай, ввечері одна туса намічається. У Віки. Ну, тієї грудастої фіфи, з якою ти мене сьогодні вранці бачив. Пішли зі мною? У Віки є нічогенька подруга. Допоможе тобі надлишок тестостерону вивільнити.

Згадав з ким я бачив Тимура вранці. Дамочка була ще та. Спочатку в аудиторію запливали її груди й губи, а потім вже вона сама. Відвертий одяг, яскравий макіяж — весь її образ кричав: “бери мене, я вся твоя”. 

— Я пас, — одразу відмовився.

— Гарно подумав? 

— Гарно, в мене інші плани.

— Невже сам когось закадрив? — з недовірою в голосі перепитав Тимур.

— Може й так, — лукаво усміхнувся.

Насправді нікого в мене не було. І планів теж ніяких не було. Я, чесно кажучи, й думати забув про те, що збирався знайти собі дівчину. Навчання захопило з головою. Потрібно виправляти це. Тимур має рацію, мені не завадило б трохи "вивільнити тестостерон".

Приїхав додому й одразу зайшов в Мережу. Я на пам'ять не жаліюся, але коли всі фото перед очима, то й вибирається легше. Так, ось знайшов, те, що шукав — група журналістів університету культури. Сюди додано усіх, хто навчається у нашій і паралельній групі. Подивимося, хто тут є.

Поліна Семашко — одразу відпадає. Не мій типаж взагалі, хоча розумна, але не приваблює мене від слова “зовсім”.

Іра Бебешко — гаряча на вигляд, але в голові просто солома. Цікавиться одними лахами й цацками. Про що з такою говорити? Ні про що. А тільки у ліжку валятися для мене теж не варіант.

Лара Кудлай — фігуриста дівчина, але тієї ж породи, що й Іра. Не треба нам такого щастя.

Аліса Руда — теж не мій смак, надто екстравагантна. До того ж мені здається, вона не самотня. Бачив, як її з універу забирав якийсь хлопець на чорному спортивному авто. Класне! Через автомобіль і запам'ятав це.

Ася Бутейко — одразу пропускаємо. Чесно признаю, у неї дуже приваблива зовнішність, як на мій смак. Буває навіть підвисаю на ній, коли впаде в очі на парах чи в коридорі, але вона така норовлива, нестримна, голосна. Завжди їй треба вставити свої п'ять копійок! Як згадаю нашу поїздку у друкарню... Бісить мене своєю безцеремонністю та впертістю! Від такої самі неприємності — точно НІ!

Не те щоб я був надто самовпевнений і вважав, що будь-яка дівчина буде щасливою сходити зі мною на побачення, але й з самооцінкою в мене було все в порядку. Я не страшний, не дурний, вмію гарно залицятися — чому ні? 

Перебрав усіх дівчат з нашої групи, а потім перейшов до паралельної. А тут мене чекав приємний сюрприз. Точно, як я міг про неї забути! Аделіна Красовська — староста паралельної групи журналістів. Ми ж багато разів раніше перетинатися на мовних конкурсах. Красива, елегантна, розумна, вихована, проте не зашорена, з інтелігентної сім'ї. Її батьки працюють викладачами, проте не на нашому університеті. Треба запросити її кудись погуляти разом якнайшвидше. Вона просто ідеальний варіант.

Наступного дня одразу пішов в атаку. Після навчання чекав Аделіну у холі біля виходу з універу, адже заздалегідь дізнався, що в них на одну пару більше.

Я помітив її одразу. Вона легкими, майже невагомими кроками спускалася сходами, при цьому її милі світлі кучері підскакували. Аделіна щось щебетала своїм подругам. Вишукана, тендітна, одягнута в елегантну рожеву блузку і класичні штани світлого кольору.  Дівчина нагадувала якусь неземну німфу.

— Аделіно, — окликнув я її.

Вона зупинилася, озирнулася і побачивши мене привітно усміхнулася. Хороший знак.

— Привіт, Артеме, — її голос був ніжний і тоненький, немов подих весняного вітру.

— Привіт. Маєш гарний вигляд, — похвалити, то просто обов'язковий етап.

— Дякую, — дівчина зашарілася.

Ще й скромна — супер!

— Аделю, а що ти робиш у п'ятницю після пар? Не хочеш кудись разом сходити? Ну там в кіно чи театр.

— Ти на побачення мене запрошуєш? — округлила очі.

— Так, а що тут дивного?

— Ну ти ніби ж то з Оксаною зустрічався, — протягнула невпевнено.

Звісно, вона ж бачила мене разом з Оксанкою на конкурсах. Ми хоч і не виказували знаки уваги на людях, проте і не приховували наших стосунків.

— Ми розійшлися ще влітку.

— Справді? — зацікавлено стрепенулася Аделіна, — ну тоді я з задоволенням піду з тобою у кіно.