Глава 7

Ася

Дорогою глибше занурила носа у шарф Артема. Від нього приємно пахло свіжо-солодкуватим парфумом. Відчутно вловлювала ноти сандалу, зеленого яблука, можливо, ванілі. Це не типовий молодіжний аромат з цитрусом чи трав'яними нотами. Парфуми більш вишукані, і, чесно кажучи, дуже підходили, такому, як Сріблянский. Напевно коштують, як крило літака. Мої улюблене червоне яблучко від "Ніна Річі" у порівнянні з цим ароматом здавалося звичайним компотом.

Потайки ще раз втягнула носом аромат… Ммм…Здуріти можна, як класно пахнуть! Підняла голову, щоб впевнитися, що Артем не застане мене за нюханням його шарфу, проте хлопець, на щастя, йшов вперед не обертаючись.

Друкарня була розташована на першому поверсі одного з численних старовинних будинків, що кольоровою стрічкою стелилися вздовж вузеньких вуличок на Подолі. Я йшла, роззявивши рота, адже до цього Київ асоціювався в мене виключно з хмарочосами та Майданом Незалежності. А те, що тут є ще такий затишний і атмосферний район, я не знала. Потрібно буде попросити Алісу, щоб провела мені тут екскурсію.

У друкарні відчувався характерний запах чорнил, а ще пахло новим папером. Зловила себе на думці, що цей аромат подобається мені не менше, ніж бібліотечний, де я годинами можу нюхати сторінки. Як якась токсикоманка, чесне слово.

Мама каже, що не таку любов до книг вона хотіла мені прищепити. Але добре, що взагалі дорогу в бібліотеку знаю. Може, з часом почну книжки не тільки нюхати, а й читати. Надія вмирає останньою, як кажуть.

У холі друкарні нас зустрів суворий охоронець.

— Куди направляємося, молодь?

— Нам треба методички забрати. Ми з університету культури, — поважним тоном сказав Артем.

— Другий поверх, перші двері зліва.

— Дякую, — пискнула я.

На другому поверсі нам вказали на стіл, де були складені у рівненькі стоси методички. Кожен стіс був акуратно перев'язаний шпагатовим джгутом для зручності. Всього було 10 купок, на око в кожній 15-20 методичок.

— А якоїсь коробки немає, щоб можна було одразу всі забрати? — запитав Сріблянський.

— На жаль, — розвела руками мила тітонька у рожевому светрі.

— Начебто друкарня, а елементарного немає, — пробурчав той, — Асю, ти скільки за раз взяти зможеш?

Взяла один стіс з методичками, наче не дуже важкий, можна й по два в руку взяти.

— Думаю, чотири заберу.

— Чудово! Я заберу інші й не доведеться ще раз іти.

Ми обвішалися стосами з методичками й почимчикували до автомобіля. Тепер мені здавалося, що ми припаркувалися не за 200 метрів від друкарні, а на іншому кінці світу. Джгут швидко натер руки й долоні тепер неприємно пекли, та я терпіла.

Сріблянський, здається, взагалі не відчував ваги методичок. Завантаживши все на заднє сидіння, я заскочила на переднє і почала вдивлятися у свої руки. На долонях, як я й думала, залишилися садна. Пече, зараза така! Подмухала на руки, сподіваючись, що хоч трохи допоможе.

Артем сів у машину і повернувся до мене.

— Пристебни ремінь, — сказав у своїй звичній наказовій манері.

— Зараз, — потягнулася до ременя, і доторкнувшися до нього скривилася від неприємних болючих відчуттів, що посилилися під час контакту з тканиною. Це не залишилося непоміченим.

— Що сталося? Ану, покажи мені свої руки!

— Все добре. Поїхали вже.

— Бутейко, не доводь до гріха, покажи свої долоні, — гаркнув.

Аж дратує своїм командирством, їй Богу! Ну чого причепився?

— Асю, — мало не проричав хлопець.

Я з неохотою показала йому подряпані долоні.

— Твою ж… Асю! Ти чого не сказала, що тобі руки джгутом натирає?

Чого-чого…Того! Бо я не потребую ніякої допомоги й сама можу з усім справитися! Вголос сказала:

— Все нормально, не зважай. Вже майже не болить, — і перевела тему, — а ти, Сріблянський, виявляється матюкатися вмієш? Не очікувала від тебе, думала, ти справжній джентльмен.

— А я думав ти не настільки безголова, щоб терпіти біль і не казати про це. І все через якісь дурні методички, — голосно зітхнув і поліз у бардачок.

Артем дістав звідти якийсь спрей, очевидно, з антисептиком чи чимось подібним.

— Давай сюди руки, оброблю.

— Та не треба, — знітилася я.

— У навколишньому середовищі може бути від 1 до 10 тисяч бактерій на кожному квадратному сантиметрі будь-якої поверхні. При такому розкладі у твою рану зараз може потрапити 1 мільйон бактерій. Можливо, саме у цей момент вони вже атакують твій організм і …

— Все, я зрозуміла, — перебила його, — пшикай вже.

Заплющила очі, приготувавшись до того, що зараз буде страшенно пекти. Я не бачила, проте відчувала, як Артем обережно взяв мене за руки. Його долоні виявилися гарячими та трохи шершавими. Він для чогось провів по моїй долоні великим пальцем і я затамувала подих. Що це він робить? Раптом, садна запекли з новою силою — антисептик потрапив на рани й очевидно почав свою знезаражувальну роботу.

— А-а-а-й, — зашипіла я і висмикнула руки.

— Потерпи трохи, зараз пройде, — сказав якось співчутливо, по-доброму, не так, як завжди.

До університету ми їхали мовчки. Вже біля нашої альма-матер я хотіла взяти методички, та Артем мені не дозволив.

— Асю, тобі мало? Хочеш ще більше руки травмувати?

— Але ж… — запротестувала я.

— Не хвилюйся, я скажу Ользі Станіславівні, що ти дуже і дуже допомагала і все таке.

— Як хочеш! — психонула.

От ніби він мені хорошого бажає, але я чомусь серджуся. Подумаєш, пара подряпин. Не хоче — не треба. Піду краще на пари, ще на одну встигаю.

В аудиторії до мене одразу кинулася Аліса з запитаннями:

— Ти де була? Писала ж, що вже під'їжджаєш до універу, а на парах так і не з'явилася. Я хвилювалася, дзвонила тобі.

— Справді? Я не бачила. Мабуть, телефон на беззвучному. Нічого цікавого. Я їздила зі Сріблянським по методички в друкарню. Ольга Станіславівна зловила на коридорі й відправила.