Глава 6

Артем

Будильник противно продзеленчав над вухом. Налапав рукою телефон — хай уже заткнеться. Я люблю рано вставати, це не проблема, але противний звук цього вранішнього пілікання ненавиджу. Пробував ставити пісню для більш бадьорого пробудження, але стало тільки гірше. Було б ідеально прокидатися самостійно о 6-й ранку взагалі без будильника, але я ще не досяг такого рівня самосвідомості.

Покрутився на ліжку буквально хвилинку і встав. Далі, як завжди, зарядка, душ, сніданок і дорога до університету. На щастя, сьогодні їду на авто. Мама чкурнула на чергову презентацію своєї книги за кордон, а отже її машина в моєму повному розпорядження. Це мене неабияк порадувало, громадський транспорт я скоріше терплю, аніж люблю. Сприймаю його, як щось неминуче, але тимчасове.

Власного авто в мене поки не немає. Принципово не хотів, щоб його мені купувала мама. Вважаю, що перший автомобіль має бути куплений за особисто зароблені кошти.

Я міг би придбати якусь не дуже дорогу іномарку, але поки не бачив сенсу. Усі свої зароблені із чемпіонатів гроші відкладав на стажування закордоном, що є для мене більш бажаним і важливим. Мене абсолютно не цікавила кар’єра боксера, це було лише хобі.

Я мрію про роботу в BBC або The New York Times. Зі шкури вилізу, щоб туди потрапити. А коли це станеться, у чому я ні каплі не сумніваюся, мені знадобляться гроші на квитки, житло та інші потреби. Тому я заздалегідь почав відкладати кошти, щоби без сюрпризів потім. Так що авто явно не в пріоритеті зараз, хоча їздити за кермом дуже люблю.

Водійське посвідчення в мене ще з 18 років, тому на дорозі я, як риба у воді. Не зважаючи на це, не ганяю та не вчиняю аварійних ситуацій — я чемний і порядний водій. Дорогою до університету, вправно маневруючи між машинами на чорному вольво, почуваю себе максимально щасливим.

Уже тиждень, як я офіційно студент, і мені це подобається. Усе по суті, нічого зайвого, пари цікаві та корисні. Сьогодні, наприклад, у нас політологія, медіаправо та англійська мова, яку я знаю бездоганно

Перед аудиторією, майже в порозі мене перехопила наша кураторка Ольга Станіславівна.

— Стояти, Сріблянський. Справа є до тебе термінова.

— Я вас уважно слухаю, — зупинився і розвернувся обличчям до викладача.

— Я бачила тебе тільки що на автостоянці. Ти на авто приїхав?

— Ем, так, — не зрозумів, до чого це.

— Ідеально! Потрібно терміново поїхати в друкарню та забрати звідти методички. Ось дзвонили тільки що. З пар відпускаю. Займись цим, якщо тобі не важко.

Важко. І лінь. Мені взагалі не хотілося нікуди їхати, але сперечатися з викладачем — марна справа. Це я ще зі школи вивчив. Зараз за якусь дрібницю зачепишся, потім до кінця навчання тобі це згадувати будуть. Плавали, знаємо.

— Добре, куди треба їхати?

— Це не далеко, на Подолі, — махнула рукою кураторка, — я тобі точно адресу повідомленням скину.

Мовчки простогнав. Просто уявляю, який там зараз шалений трафік. І завжди немає де припаркуватися. Але що вже зробиш.

— Треба тобі когось у допомогу дати, — вголос розмірковувала Ольга Станіславівна.

— Та я сам справлюся, не кволий, — поспішив заперечити.

Не люблю зайвих людей у машині й у житті взагалі.

— Там методички для трьох факультетів для всіх груп. Вони маленькі й не важкі, але сам ти задовбешся туди-сюди бігати. Разом ще з кимось це буде набагато швидше й ефективніше.

Хотів навести ще вагомі аргументи, але в цей момент Ольгу Станіславівну мало не знесли з ніг. Рефлекторно встиг схопити недолугу студентку, яка неслася на всіх парах, нічого не бачачи перед собою. Тепер вона в міцному кільці з моїх рук і точно нікуди не вріжеться. Можна сказати, я врятував кураторку від неприємного і, ймовірно, болючого зіткнення. Мені це зарахується, як додатковий плюс?

Відчайдушною студенткою виявилася Ася Бутейко. І чому я не здивований? З нею завжди так! Задихана й червонощока Ася запротестувала та спробувала викрутися з міцного капкану моїх рук, та я не пустив. Хай заспокоїться трохи спочатку — фурія шалена.

За тиждень навчання вона ще ні разу не прийшла на пари вчасно. Ні разу! У кращому випадку, Ася влітала в аудиторію в останні хвилини, частіше приходила вже після викладача. Кричуща безвідповідальність, яку я засуджував.

А що це за дивний вибір одягу в навчальний заклад? У джинсах із дірками, наспіх накинутій шкіряній косусі та з якимось кублом на голові з волосся, вона скоріше нагадувала малого невиспаного гнома-рокера, а не відповідальну студентку. Проте, де Ася, а де відповідальність — це ж протилежні полюси.

— Пусти мене, Сріблянський, — протестувала Ася, намагаючися звільнитися, і я врешті розімкнув руки.

— Так, Бутейко, їдеш разом зі Сріблянським, — одразу знайшлася Ольга Станіславівна.

— Що? — не повірив своїм вухам.

— Куди? — округлила очі Ася.

— В друкарню, — пояснила кураторка, — допоможеш йому доставити методички в університет.

Цього мені ще не вистачало!

— А, може, я Тимура із собою візьму? — з надією в голосі запитав.