Глава 6

Артем

Будильник противно продзеленчав над вухом. Налапав рукою телефон — хай вже заткнеться. Я люблю рано вставати, це не проблема, але противний звук цього вранішнього пілікання ненавиджу. Пробував ставити пісню для більш бадьорого пробудження, але стало тільки гірше. Було б ідеально прокидатися самостійно о 6-й ранку взагалі без будильника, але я ще не досяг такого рівня самосвідомості.

Покрутився на ліжку буквально хвилинку і встав. Далі, як завжди, зарядка, душ, сніданок і дорога до університету. На щастя, сьогодні їду на авто. Мама чкурнула на чергову презентацію своєї книги за кордон, а отже її машина в моєму повному розпорядження. Це мене неабияк порадувало, громадський транспорт я скоріше терплю, аніж люблю. Сприймаю його, як щось неминуче, але тимчасове.

Власного авто в мене поки не немає. Принципово не хотів, щоб його мені купувала мама. Вважаю, що перший автомобіль має бути куплений за особисто зароблені кошти.

Я міг би придбати якусь не дуже дорогу іномарку, але поки не бачив сенсу. Усі свої зароблені з чемпіонатів гроші відкладав на стажування закордоном, що є для мене більш бажаним і важливим. Мене абсолютно не цікавила кар'єра боксера, це було лише хобі.

Я мрію про роботу в BBC або The New York Times. Зі шкури вилізу, щоб туди потрапити. А коли це станеться, у чому я ні каплі не сумніваюся, мені знадобляться гроші на квитки, житло та інші потреби. Тому я заздалегідь почав відкладати кошти, щоб без сюрпризів потім. Так що авто явно не в пріоритеті зараз, хоча їздити за кермом дуже люблю.

Водійське посвідчення в мене ще з 18 років, тому на дорозі я, як риба у воді. Не зважаючи на це, не ганяю та не вчиняю аварійних ситуацій — я чемний і порядний водій. Дорогою до університету, вправно маневруючи між машинами на чорному вольво, почуваю себе максимально щасливим.

Вже тиждень, як я офіційно студент, і мені це подобається. Все по суті, нічого зайвого, пари цікаві та корисні. Сьогодні, наприклад, у нас політологія, медіаправо та англійська мова, яку я знаю бездоганно

Перед аудиторією, майже в порозі мене перехопила наша кураторка Ольга Станіславівна.

— Стояти, Сріблянський. Справа є до тебе термінова.

— Я вас уважно слухаю, — зупинився і розвернувся обличчям до викладача.

— Я бачила тебе тільки що на автостоянці. Ти на авто приїхав?

— Ем, так, — не зрозумів до чого це.

— Ідеально! Потрібно терміново поїхати у друкарню та забрати звідти методички. Ось дзвонили тільки що. З пар відпускаю. Займись цим, якщо тобі не важко.

Важко. І лінь. Мені взагалі не хотілося нікуди їхати, але сперечатися з викладачем — марна справа. Це я ще зі школи вивчив. Зараз за якусь дрібницю зачепишся, потім до кінця навчання тобі це згадувати будуть. Плавали, знаємо.

— Добре, куди треба їхати?

— Це не далеко, на Подолі, — махнула рукою кураторка, — я тобі точно адресу повідомленням скину.

Мовчки простогнав. Просто уявляю який там зараз шалений трафік. І завжди немає де припаркуватися. Але що вже зробиш.

— Треба тобі когось в допомогу дати, — вголос розмірковувала Ольга Станіславівна.

— Та я сам справлюся, не кволий, — поспішив заперечити.

Не люблю зайвих людей у машині й в житті взагалі.

— Там методички для трьох факультетів для усіх груп. Вони маленькі й не важкі, але сам ти задовбешся туди-сюди бігати. Разом ще з кимось це буде набагато швидше й ефективніше.

Хотів навести ще вагомі аргументи, але в цей момент Ольгу Станіславівну мало не знесли з ніг. Рефлекторно встиг схопити недолугу студентку, яка неслася на всіх парах, нічого не бачачи перед собою. Тепер вона у міцному кільці з моїх рук і точно нікуди не вріжеться. Можна сказати я врятував кураторку від неприємного і ймовірно болючого зіткнення. Мені це зарахується, як додатковий плюс?

Відчайдушною студенткою виявилася Ася Бутейко. І чому я не здивований? З нею завжди так! Задихана і червонощока Ася запротестувала та спробувала викрутися з міцного капкану моїх рук, та я не пустив. Хай заспокоїться трохи спочатку — фурія шалена.

За тиждень навчання вона ще ні разу не прийшла на пари вчасно. Ні разу! В кращому випадку, Ася влітала в аудиторію в останні хвилини, частіше приходила вже після викладача. Кричуща безвідповідальність, яку я засуджував.

А що це за дивний вибір одягу у навчальний заклад? У джинсах з дірками, наспіх накинутій шкіряній косусі та з якимось кублом на голові з волосся, вона скоріше нагадувала малого невиспаного гнома-рокера, а не відповідальну студентку. Проте, де Ася, а де відповідальність — це ж протилежні полюси.

— Пусти мене, Сріблянський, — протестувала Ася, намагаючися звільнитися, і я врешті розімкнув руки.

— Так, Бутейко, їдеш разом зі Сріблянським, — одразу знайшлася Ольга Станіславівна.

— Що? — не повірив своїм вухам.

— Куди? — округлила очі Ася.

— В друкарню, — пояснила кураторка, — допоможеш йому доставити методички в університет.

Цього мені ще не вистачало!

— А може я Тимура з собою візьму? — з надією в голосі запитав. 

— Тимура сьогодні немає, так що їдьте разом з Асею.

Зазирнув у аудиторію, Романенка дійсно щось не було. Треба буде йому зателефонувати та впевнитися, що все нормально. Тимур на бюджеті, тож зазвичай просто так пари не пропускає. Ми не те щоб були найкращими друзями, проте товаришували, і мені було не все одно.

— Але я… — хотіла щось сказати Бутейко, та Ольга Станіславівна її перебила.

— Нічого не хочу слухати. Ти взагалі мене ледве з ніг не збила. Якби не Артем, то точно врізалася б, і ми б обоє травмувалися. Направ краще свою невгамовну енергію у корисну справу.

Ася пробурмотіла щось невиразне і, скоріш за все, некультурне, і почалапала за мною в сторону виходу з університету.

— А куди нам треба їхати? — почала майже одразу засипати мене питаннями Ася, як ми зникли з поля зору кураторки.