Глава 2

Ася

Наступного дня я значною мірою відчула на собі, що таке прокинутися в справжньому дурдомі. Крики, сльози, істерики — цього ранку було все. І я в цій кімнаті поводила себе найбільш адекватно, що вже саме по собі є дивиною.

Чотири дівчини на маленькій території, які одночасно збираються на навчання — це вже не просто. А якщо вони ще всі дружно проспали — чекайте справжнісінький армагедон.

Рита і Віта ледве не билися за якусь гидотну блузку з квіточками, Оля плакала, що тепер точно запізниться і її виженуть з університету в перший же день, а я намагалася не звертати увагу на весь цей треш. Теж мені проблеми знайшли.

Я нашвидку почистила зуби, натягнула білу футболку оверсайз із надписом Unstoppable, джинсову спідницю та улюблені ванси. Хоча на календарі 1 вересня, сонце шпарить, як у липні. А я не збираюся паритися в закритому одязі. Форми в універі немає, тож, можна сказати, я сама пристойність.

Старанно обійшла близнючок, що тепер сперечалися за блиск для губ, та на ходу крикнула Олі, що краще б вона не ревіла, а збиралася в універ. Більше б толку було із цього. Дівчина так на мене глянула, ніби я тільки що їй Америку відкрила. Кивнула, витерла сльози й почала, нарешті, одягатися. Дизайнерка, що з неї взяти. Усі творчі люди трохи ку-ку, на мою думку. Ні, вони талановиті, безумовно, проте елементарних речей часто не розуміють.

На вулиці побачила, що потрібна мені маршрутка саме збиралася від’їжджати із зупинки.

— Стій, — закричала й побігла до транспорту, з усієї сили махаючи руками, щоб водій мене помітив.

На щастя, помітив і зачекав. Може подумав, що я трохи несповна розуму, але я вже їду, а не стою на зупинці — це головне. Відчуваю себе шпротом у банці, адже маршрутка переповнена студентами, але то дрібниці.

Моя нова альма-матер виявилася величезною. Тут було 7 чи 8 поверхів, я не встигла порахувати, адже й так запізнювалася майже на 20 хвилин. Першокурсників чекали на привітальному концерті. Одразу випитала в охоронця на вході, де актовий зал і вскочила туди.

Ого-го, який величезний. Якась тіточка щось емоційно розказувала на сцені, а я рискала очима, куди б це всістися. Як на зло, усі задні ряди переповнені. Побачила вільне місце скраєчку в перших рядах і швидко побігла туди. Плюхнулася в крісло. Фууух, нарешті, я на місці.

Можливо, я зітхнула надто голосно, бо хлопець, який сидів поряд, та-ак, на мене подивився, немов я тільки що вголос пісню почала завивати. Щось було в його погляді таке зверхнє, що мені аж недобре на хвилинку стало. Теж мені аристократ знайшовся!

Звичайно, сидить тут в ідеально випрасуваній сорочці, такі білосніжній, що аж очі випалює, класичні штані зі стрілками, на ногах оксфорди, на носі окуляри — ну прям таки професор якийсь. Ділова ковбаса! Я думала зі студентів таке на себе по добрій волі ніхто не натягне. Немає форми — будь простішим. Ні, треба одягнутися, як на прийом до англійської королеви, і дивитися потім на всіх зверху вниз, як на челядь.

— Щось не так? — гаркнула я на цього блондинчика.

Він лише хижо блиснув у мене своїми очима кольору сталі, типу я не заслуговую навіть на відповідь із його сторони, поправив окуляри та відвернувся. Ти бач, який гоноровий! Сподіваюся, такі, як він, у цьому університеті, ймовірніше, виняток, ніж правило. Одразу видно, що хлопець — пихатий зарозумілий бовдур!

А жіночка на сцені продовжувала віщати про добро, взаємопідтримку студентів, активний відпочинок. Відпочивати — це я можу. Легше легкого! Вона оголосила, що на вихідних, а це вже через 3 дні, відбудеться посвята в студенти для першокурсників. З її слів, я зрозуміла, що це буде щось типу «Веселих стартів на мінімалках». Ми з кураторами їдемо у якийсь парк, де будуть проводити різні конкурси та змагання. Також буде пікнік. Це такий у них спосіб знайомства та цитую «налагодження комунікації між групами». Що ж, будемо налагоджувати, не проблема!

Краєм вуха почула, як сусід презирливо фиркнув. Ну та-ак, звісно, розваги для плебеїв не для вищої касти. Невже він теж першокурсник? Хоч би не в моїй групі був. Ненавиджу таких задавак, які думають, що кращі за всіх.

Потім був святковий концерт, на якому я чесно намагалася не заснути, але рот так і роззявлявся сам собою. Не люблю я цю художню самодіяльність, от чесно.

Після концерту попросили всіх підійти до дошки оголошень, де буде вказано, яка група в якій аудиторії має зустрітися з куратором. Моя називалася БЖ-1. Збоку була розшифровка — Бакалаври — Журналісти — 1 група. Ага, усе ясно.

Мені було потрібно на 7 поверх, 15 аудиторія. Подивилася на чергу біля ліфта, і вирішила, що краще пішки. Сходи — це ж той самий спорт. Мені не завадить. Не те щоб я мала зайву вагу, але і тростинкою ніколи не була. У моїй голові постійно велася запекла боротьба між тим, що я хочу більше: з’їсти цю смачну здобну булочку чи куппити сукню розміру S. Скажу чесно, булочки часто вигравали. Тому я і не можу похвастатися модельною фігурою, але й не виглядаю, як слон.

В аудиторії вже було чимало студентів. Я привіталася і сіла на вільне місце біля рудоволосої дівчини з веснянками в жовтому сарафані і джинсовці. Однозначно — найяскравіша дівчина в аудиторії.

— Привіт. Я — Аліса, — одразу завела розмову сусідка по парті.

— А я Ася, приємно познайомитися, — щиро усміхнулася.