Глава 1

Ася

Є дівчата, яких називають у житті попелюшками. Вони немов ніжні троянди, до яких боязко навіть торкнутися. Такі жіночні, тендітні, невинні, беззахисні. Вони спочатку обов'язково страждають,  терплять несправедливість, може, навіть знущання, а потім зустрічають свого принца. Він, звісно, закохується у них з першого погляду й одразу на все життя. Потім вони одружуються, народжують з трійко дітей і все життя живуть щасливо і безтурботно.

Так от, я не з таких. З мене попелюшка, як з жаби балерина. Я скоріше її антипод.  Мене не потрібно ні від кого рятувати, я сама кого хочеш врятую. А потім дожену і ще раз врятую. Така вже я вродилася. Бунтарський характер в мене ще з ясельної групи, коли я ложкою дала по лобі Катюсі, що  зазіхала на мою кашу. Бо нема чого на чуже рота роззявляти.

В молодших класах теж не пасла задніх, а разом з хлопцями ганяла за горобцями з рогаткою у руках. А на випускний принесла батьківський самогон і додала його у пунш, сподіваючись що хоч це врятує ту тухлу тусовку. Не допомогло, до речі. Зате Марина Рудківська обблювала весь актовий зал. Так їй і треба, хвойді.

А взагалі я цю дурну казку про попелюшку ненавиджу. Це ж треба було таке придумати? Жила собі наївна дівчина-овечка, яка всіх слухалася і робила все, що накажуть. Геть з розуму зійшла? Чого було їх всіх не послати десь далеко за ліс і не насолоджуватися життям? Ні, вона все терпіла, жаліла себе, чекала, поки хтось прийде і її врятує, витягне з цього пекла.

Що за романтизація власної недієздатності? Що за нездорове прагнення бути у ролі жертви? Бери дупу в руки і вилазь з цього болота! Ні, вона буде страждати… Тьфу… Аж нудить.  Мені більше до душі, як у допотопному мультфільмі: люби себе, пчихай на всіх, в житті тебе чекатиме успіх.

Але в університеті доведеться все ж трохи угомонити свої таланти. Як-не-як, вступила я на державне, тож треба якось тягнути те ярмо. Адже грошей у моєї сім'ї, кіт наплакав, тому або буду з горем пополам вчитися, або, як моя бабця каже, піду коровам хвости крутити.

А ще треба не показувати свій характер в гуртожитку, бо орендована квартира мені теж не світить. А якщо не дружиш з сусідами, будь готова до того, що у твоєму супі може плавати чиясь шкарпетка чи ще щось гірше. Це я з розповідей свого дружбана Тохи знаю. Він вже на 3-му курсі, тож прохаваний. А я от тільки на перший вступила. В університет культури, до речі, на факультет журналістики. Що-що, а язик у мене завжди був підвішений, тож це прям те, що лікар приписав.

Тато жартує, що ніякий інший факультет моєї творчої натури не витримав би, а журналістам так і треба. А я не ображаюся, знаю, що це він так з любові каже. Мама весь час плаче, неначе я не за 300 кілометрів від дому їду, а мінімум в Лапландію на Північний Полюс переїжджаю. Але вона в мене завжди була така сентиментальна, тож це не дивно.

Тоха провів мені детальний інструктаж, як поводитися в Києві, щоб не відгребти ляща і не нарватися на неприємності. Навіть показав пару бойових прийомчиків. Але, думаю, мені все ж простіше буде, ніж йому. Все ж я дівчина. Принаймні зовні, так точно.

Природа-матінка вродою мене не обділила. В мене густе хвилясте каштанове волосся, спортивна підтягнута, фігура, довгі, неначе нарощені, вії, та пухкі губи. Тоха казав, що мої очі, якими я спритно навчилася стріляти, можуть звезти з розуму будь-кого, і якби не мій нестерпний характер, я б відбою від хлопців не мала. Але вже, як є.

А щодо хлопців… Був там у мене один… Препогана історія, не хочу згадувати. Там класика жанру. Я любила його, а він любив дрючити все, що шевелиться. Не погребував моєю на той час найкращою подругою Мариною Рудківською. Тепер зрозуміло, чому я так раділа на випускному? Отримала по заслугах та гадюка. Шкода що цей щуряка вийшов сухий з води. Проте, я впевнена, що карма його все ж наздожене і зробить з ним те, що він любить робити з дівчатами. У позі раком.

І ось нарешті я у Києві! Щойно виповзла з маршрутки, яка їхала та-ак швидко, що здавалося злетить у повітря. Був би тут Тоха, він би швидко водію нагадав правила дорожнього руху. Шумахер хрінов!

Не тямлячись від щастя та не до кінця вірячи, що фортуна все ж зжалилася над своєю недолугою підопічною, стою на Київському вокзалі. Збулася мрія ідіотки. На одному плечі дорожня сумка, на іншому — теліпається ноутбук. Запарилася вся, капець. З заздрістю дивлюся на дівчат, які граціозно, мож лані на вигулі, буквально одним мізинцем котять свої компактні кольорові валізки. Я ж більше нагадую червонощоке порося, але плювати! Щаслива! 

Вдихнула носом столичне повітря, щоб повною мірою насолодитися моментом. Тут же поморщилася, бо запах, м'яко кажучи, не дуже. Схожий на аромат батькового гаража. Суміш парів бензину, диму, вогкість, гумою якоюсь горілою потягнуло… Та Бог з ним! Я сюди не нюхати хмари приїхала — Ася Бутейко ще про себе заявить! Ого-го як заявить!

І не зашкалюють в мене амбіції. Просто я на 100% впевнена у своєму таланті та унікальності. Ще викусять всі, хто в мене не вірив, коли я буду розгромні статті у журналах друкувати та виводити на чисту воду всяких хабарників та крадіїв.

Так-так, я мрію писати не тупі замітки про туфлі-шмуфлі. Це залишимо барбі з накачаними губяками та перекотиполем у голові. А я, хоч і не геній науки, та все ж клепку якусь маю, тож претендую на роботу не у жовтій пресі, а мінімум в якомусь "Форбс".

Я так замріялася, що геть забула, що на вокзалі не одна.

— Уйді с дароги, — боляче штовхнула мене в плече якась стара кляча.

От, курва. Так би й наздогнала і копняка дала. Але речі важкі, та вже й сутеніє, а ще до гуртожитку добиратися три дні полем, два дні лісом.

Це я, звісно, перебільшую. Всього лише 5 зупинок на метро з пересадкою і потім ще 3 на маршрутці. Кажуть за мірками Києва — це майже по сусідству. Та для мене, дівчинки з провінційного районного центру, де одна маршрутка на все місто їздить, і та тільки бабульок на базар возить, ця дорога здавалася надскладною.