Розділ 3: Дзеркало без відображення

Дощ у цьому місті завжди починався тихо. Не з грому й не з вітру — просто хтось на даху сусіднього будинку, здавалося, перевернув велике відро, й краплі починали стукати по бляшаних карнизах із монотонною терплячістю, яка нагадувала старого вчителя, що знову й знову повторює одне й те саме правило граматики.

Олена Петрівна не любила дощ, але поважала його. Дощ умів те, чого не вміли люди: він падав на всіх однаково. На багатих і бідних, на щасливих і зламаних, на тих, хто біг, і на тих, хто вже не міг.

Дзінь.

Дзвіночок на дверях звучав у дощ завжди трохи інакше — нижче, ніби вода змінювала його настрій.

Увійшла дівчина. Може, років двадцять п'ять, може, менше. Важко сказати, бо вона належить до того типу людей, які виглядають або надто дорослими, або надто юними — залежно від того, хто дивиться. Мокре волосся прилипло до обличчя. Куртка темна від води. Руки в кишенях. Очі — великі, карі, але не теплі. Вони були глибокими, як колодязь, на дні якого щось є, але ніхто не бачив, що саме.

Вона зупинилася на порозі. Не зайшла. Стояла й дивилася на полиці з тим виразом, з яким люди дивляться на меню в кафе, коли грошей вистачає тільки на чай.

— Заходь, — сказала Олена Петрівна. — Тут сухо.

Дівчина зробила крок. Інший. Третій. Сіла на стілець біля прилавка, не перепрошуючи й не витираючи ніг. Стілець не скрипнув. Він ніби зрозумів, що ця людина не потребує зайвих звуків.

— Я... — почала вона й замовкла. — Можеш не одразу, — мовила Олена Петрівна. — Я нікуди не поспішаю.

Дівчина кивнула. Довго сиділа, слухаючи дощ. Потім: — Мене звати Ірина. Я... я не знаю, чому я тут. Я просто йшла вулицею й побачила двері. Вони були відчинені. Я зайшла. — Це буває. Люди знаходять цю лавку тоді, коли вона їм потрібна. Не раніше. Не пізніше.

Ірина злегка всміхнулася. Це була не усмішка — скоріше тінь усмішки, відбиток, як від печатки на мокрому папері.

— Я... я не хочу нічого купувати. У мене немає грошей. — Тут не купують. Тут знаходять. — А що, як я не хочу нічого знаходити?

Олена Петрівна вперше за ранок підняла очі від свого приладдя — вона чистила стару срібну підкову, маленьку, з ледь помітним написом по краю: — Тоді ти просто посидиш. Іноді цього теж достатньо.

Ірина сиділа. Дощ стукав по вікну. Годинник на стіні — єдиний, що ходив у цій лавці — тікав. Десь на полиці тихо гудів старий грамофон, хоча його ніхто не заводив.

— Я ненавиджу дзеркала, — раптом сказала Ірина. Голос був тихий, рівний, але в ньому було стільки болю, скільки в короткому реченні взагалі може вміститися. — Чому? — Тому що коли я дивлюся в дзеркало, бачу когось, кого не знаю. Якесь обличчя. Очі. Рот. Волосся. Але це — не я. Я не знаю, хто я. Мені двадцять чотири роки, і я не знаю, хто я.

Вона сказала це так, як кажуть «я забула ключі» або «я не встигла на автобус». Звично. Спокійно. Ніби жити й не знати, хто ти — це нормально.

Олена Петрівна поклала підкову на прилавок: — Розкажи мені про себе. — Там нічого розповідати. — Розкажи те, що є.

Ірина зітхнула. Дощ за вікном посилився.

— Мати померла, коли мені було сім. Батько... батько пішов. Не одразу. Він ще три роки був поруч, але його ніби не було. Він годував мене, одягав, водив до школи. Але він не дивився на мене. Знаєте, бувають чоловіки, які дивляться крізь тебе, як крізь порожнє скло. Потім він зник остаточно. Мене забрала бабуся. Бабуся добра, але стара. Вона любила мене, як уміла. Годувала борщем, шила сукні, але ніколи не питала, як я почуваюся. Ніколи. Вона питала, чи я сита. Чи тепло мені. Чи зробила уроки. Але ніколи — чи я щаслива. — А ти? Щаслива?

Ірина подивилася на Олену Петрівну вперше по-справжньому. До цього вона дивилася кудись повз неї, крізь неї — так, як її батько колись дивився крізь неї.

— Я не знаю. Я... я ніколи не думала про це. Я думала про те, як закінчити університет. Як знайти роботу. Як заплатити за квартиру. Як не бути тягарем. Я ніколи... ніколи не запитувала себе, чи я щаслива. — Може, час запитати? — А якщо відповідь — «ні»? Що тоді?

Олена Петрівна встала. Це було рідкістю — вона майже завжди сиділа. Але зараз підвелася, підійшла до найвищої полиці, де стояли речі, яких ніхто не торкався роками, й зняла звідти щось, загорнуте в темний оксамит.

Вона поклала це перед Іриною й розгорнула.

Дзеркало. Невелике, з бронзовою рамою, у якій були вирізані квіти — троянди, що перепліталися з шипами. Саме скло було дивним. Не каламутним, але й не чистим. Воно мало таку глибину, як вода в темному озері — видно, що там щось є, але що саме — не розібрати.

— Подивись, — сказала Олена Петрівна.

Ірина взяла дзеркало. Її руки тремтіли — не від холоду, а від чогось іншого. Вона піднесла його до обличчя й подивилася.

— Я... я не бачу себе. — Що ти бачиш? — Темряву. Ні, не темряву. Щось... наче туман. Ніби хтось затуманив скло зсередини. — Це не скло затуманилося. Це ти себе не бачиш. Дзеркало показує те, що є. Іноді те, що є, — порожнеча. Але порожнеча — це не кінець. Це початок. — Початок чого? — Початок тебе. Ти двадцять чотири роки жила для інших. Для батька, який не дивився. Для бабусі, яка годувала борщем. Для системи, яка вимагала оцінок і дипломів. А де в цьому всьому — ти?

Ірина опустила дзеркало. Її очі були сухі. Вона не плакала. Вона разучилася плакати давно.

— Я не знаю. — Це — найчесніша відповідь, яку ти коли-небудь давала. І найважливіша. Бо тепер, коли ти знаєш, що не знаєш, — можеш почати шукати. — Де?

Олена Петрівна повернулася на своє місце. Взяла срібну підкову й знову стала чистити: — Почни з малого. Не з «хто я». Це надто велике питання. Почни з «що я люблю». Не «що я повинна любити», а що насправді. Яку музику. Яку погоду. Який смак чаю. Коли ти відповіси на ці маленькі питання — великі самі почнуть розкриватися. — А дзеркало? — Візьми його. Дивись у нього щодня. Спочатку ти не побачиш нічого. Потім — контури. Потім — риси. А потім одного дня побачиш себе. І це буде дивно. І страшно. І чудово.