- 5 -

Швидко рухаючись засніженою вулицею я, замотаний у новий шарф, так як старий провітрювався на балконі, разом з верхнім одягом, через стійкий запах газу, намагався нормально прокинутися. Так, звісно контраст теплої квартири та морозної вулиці додав бадьорості, але мозок вперто вимагав відпочинку, як інакше пояснити цей дивний передзвін, який лунав у мене в голові та складався в мелодію.

Я різко зупинився, прислухаючись до звуків, які все ж таки не були витворами стомленої уяви.

Краплинка води стане парою,
У височінь вона полетить,
Створимо там ми сіру хмару,
Що заховає неба блакить.
В танці знову на землю поринемо,
Вкриємо ковдрою все до весни,
Потім ж, розтанувши, в сонця обіймах,
Стрімко зіллємось в потоках води.
Зараз ж кружляємо, з вітром співаючи,
Все таким білим навколо стає,
Падаймо, сестри, весь світ обіймаючи,
Кожен щоб знав, що ми з вами є.
 

Я здивовано розглядав сніг, що падав поволі на землю... це що сніжинки співають?!

Похитавши головою, я поспішив далі, розмірковуючи над дивним розвитком свого прокляття, чи може дару, чути навколишній світ.

- Ей, чоловіче, прикурити не знайдеться?, - хриплий голос вирвав мене з роздумів.

Навпроти стояв молодий чоловік в легкому одязі, якого колотило, наче в лихоманці, але явно не від холоду. По різких рухах співрозмовника, я зрозумів, що молодик, швидше за все, знаходиться в стані наркотичного сп’яніння або, що більш ймовірно, в нього ломка.

- Ти чого вилупився, жити набридло?, - агресивно сіпнувся в мою сторону чоловік, витягуючи щось з кишені.

- Чого Ви хочете? Грошей?, - я нервово закрутив головою в пошуках людей, але нікого поруч не було.

- Крові хоче... адреналіну..., - прошипів ніж, який витягнув з кишені мій співрозмовник, показуючи картини з кримінального минулого наркомана.

- Так, давай гроші, все давай, - нервово закивав чоловік і, гидко засміявшись, додав, - ти помреш, воно тобі не потрібне, а от мені знадобиться.

- Зараз, зараз, секунду, - я зробив вигляд, що шукаю гаманець, поволі відступаючи назад від ненормального.

- Не думай втікати, - прогарчав наркоман.

- Я стою, гроші шукаю, - піднявши руки, відповів я, знаючи, що будь які заперечення лише більше роздратують такого неадеквата. Після цього, поволі опускаючи руки вниз, я прошепотів, торкнувшись зони внутрішнього карману куртки. - Поліція... телефонуй...

Я розумів, що це маячня - просити свій смартфон зателефонувати в поліцію, але інших варіантів в мене не було, тому я активно передавав телефону образи полісменів, які тільки міг згадати і повторював пошепки номер телефону поліції.

- Що ти там шепочеш?! Давай гроші! А, до біса все, сам візьму, - чоловік не витримав напруги очікування і підскочив до мене, розмахуючи ножем.

Я кинувся втікати, ноги ковзали по замерзлому асфальту, ледь припорошеному снігом. Серце стукало все швидше, гул ударів відбивався в скронях та лунав похоронним набатом в вухах, дихання почало збиватись... дідько, я ж не спортсмен, от ніскілечки не спортсмен...

На вході в парк я послизнувся і, махаючи руками, наче крилами, полетів у сніговий замет, дивним чином викрутився в повітрі і приземлився обличчям вгору.

- Ха, ось і все, - почувся голос мого загонича, який наздогнав мене і поволі почав наближатись.

Я спробував підвестись, але лише вовтузився в сніговому полоні.

- Гратись... гратись, - мелодійний кришталевий передзвін, який я чув дорогою, лунав навколо мене... сніжинки!

Не довго думаючи, я зачерпнув повну пригоршню снігу і з усієї сили запустив її в наркомана, дико бажаючи, щоб льодяні кристалики потрапили чоловіку в очі і той, засліплений ними, впав, щоб дати мені час втекти. Але все сталось ще більш несподівано, ніж я міг собі уявити.

Сніжинки, певно вирішивши, що я почув їх і почав гру, потягнулись за запущеним сніжком, утворюючи справжню снігову комету, яка облетіла навколо мене та неадеквата, що, роззявивши рота, спостерігав за чудасією, і, набравши доволі солідну швидкість, збила мого супротивника з ніг, відштовхнувши його на добрий десяток метрів назад.

Я хоч і був спантеличений, але часу гаяти не став, жваво продовжуючи відновлювати спроби підвестися.

Тільки-но я став на ноги, як поруч з нами зупинилася машина, з якої вискочив Навірський і, з криком: "Стояти, поліція!", побіг до наркомана, який вже підводився, тримаючись за розквашений ніс та спльовуючи сніг, який набився до рота, що був відкритим в момент зустрічі з сніговою кометою.

Неадекват не став розбиратися хто перед ним і кинувся на капітана з ножем.

Навірський легко вийшов з-під удару, ледь відступивши крок назад, і блискавично підлетів до нападника, вибиваючи зброю з його рук. Через секунду наркоман знову лежав на землі, з заломленими назад руками, і кричав щось про те, що місто заполонили снігові демони.

- Доброї ночі, пане Палмер, несподівано було отримати від Вас смс з проханням про допомогу, ще й таке дивне, - з посмішкою сказав брюнет, підіймаючи злочинця на ноги, щоб відвести його до авто.

- Смс... я... вибачте, - я розгубився, не знаючи як все пояснити, адже навіть гадки не мав про те, що мій телефон наробив.

- Та ні, все гаразд, Вам пощастило, що моє чергування ще не закінчилось і я якраз повертався у відділок, - відмахнувся чоловік, притримуючи наркомана, який постійно намагався впасти на землю, продовжуючи підвивати про демонів на всю вулицю. - Зараз я не пропоную їхати зі мною, так як спочатку потрібно зачинити та оформити нашого злочинця. А от через декілька годин чекаю на Вас у відділку, напишете заяву на цього молодика і поясните мені все. Гаразд?

- Так, добре, дякую, - закивав я, спостерігаючи за тим, як полісмен розміщає наркомана на задньому сидінні своєї машини, яке було відгороджене металевою решіткою від водія, і направляється до свого місця за кермом.