- 3 -

Після продажу кинджалу я почав дивитися на навколишній світ інакше. Раніше мені не подобалось слухати стогін, крики, сміх та бурмотіння сучасних предметів, вони були наче несправжніми, як і їх господарі, які, як дешеві бульварні романи, загорнуті у вдосконалену палітурку, всередині часто не мали змісту, сенсу, а то й важливих сторінок, що могли б принести читачу розуміння основ буття, але замінялись на популістичні роздуми та недолугі описи сірого існування героїв, яке вони намагались розмалювати в полум'яні кольори агресії та відкритих стосунків.

Але я почав слухати... не пробігав швидко засніженими вулицями, з вдягненими навушниками, намагаючись музикою перекрити шепіт та крики оточуючих предметів, а прислухався до їх голосів, як і в антикварній крамниці, розділяючи все, що лунало навколо, на загальний шум та важливі тексти. Так, вам не здалось, я сказав саме - важливі, адже виявилось, що не всі сучасні матеріальні об'єкти позбавлені внутрішньої краси та логічного мислення.

Рухаючись парковою алеєю, я почув стогін старого дерева, яке скрипіло від натуги, намагаючись звільнитись від зайвого снігу на гілках:

- Важко... зламається... важко...

Я підняв голову і побачив величезну гілку, прямо над доріжкою, яка от-от мала впасти. У ймовірне місце падіння гіляки поволі підходила молода дівчина з дитячим візочком... перед внутрішнім зором промайнула картина відламаної гілки та закривавленої жінки, що лежала нерухомо поруч з перевернутим візком.

- Падає... ох, важко..., - простогнало дерево і я чітко почув звук гілки, яка почала з хрускотом відділятись від стовбура.

- Пані, вибачте будь ласка, - я побіг за дівчиною, примушуючи її зупинитись. - Я не можу зорієнтуватись в якій стороні знаходиться ринок, не підкажете?

- Ой, так, звісно, - заусміхалась молода мама, поправляючи одіяльце у візочку. - Вам потрібно дійти до кінця алеї і звернути направо, через два квартали буде перехрестя, там знову направо і майже до кінця вулички, там побачите коли доберетесь до ринку.

- Щиро дякую, а то щось давно в тому напрямку..., - договорити я не встиг, гілка з гуркотом впала в десяти метрах перед нами. Враховуючи швидкість пересування жінки з візочком, вона якраз мала б бути у зоні ураження.

- Ого, Ви бачили, - дівчина перелякано відступала назад стежиною, притягнувши візочок до себе впритул, - ми ж могли там стояти. Жах який.

- Так, нам пощастило, - кивнув я. - Дякую за допомогу, будьте обережніші, в парку багато старих дерев.

Моя недавня співрозмовниця кивнула і, задумливо поглянувши на найближчі дерева, поспішила до виходу з парку, притримуючись середини центральної алеї, над якою майже не було гілок.

Я відчув задоволення, адже мої здібності принесли користь.

Щось схоже було років в п'ять-шість, коли я застеріг батьків з родичами що до несправності дерев'яного мосту в Карпатах, кріплення якого постраждали після повені. Міст протяжно гудів, підспівуючи гірському потоку, що біг під ним, про те, що він зламався, а люди не знають, не ремонтують і він скоро пірне у бистрину... Дядько тоді не повірив мені, звідки хлопчак міг знати, що міст пошкоджено, тому він пішов перевірити, єдине добре, що чоловік міцно тримався за перила, так як на цьому наполягла моя мама. Саме поручні його й врятували, коли дошки, які кріпились до мотузки з лівого боку мосту, перейшли у вертикальне положення. Дядько повиснув на канаті-перилах і його витягував батько, добре, що той не встиг далеко відійти від берега.

Згадуючи події з дитинства, я відчув смуток. Тоді я вислухав довгу повчальну лекцію від батьків, які не хотіли, щоб я показував свої дивацтва на людях, і я закрився. Дитина, яка до цього дня жваво спілкувалась з навколишнім світом, досліджуючи його, більше не хотіла чути те, що відбувалось навколо. Так нестерпно було розуміти, що предмети та рослини тобі розповідають неймовірні речі, а ти не можеш говорити про це, щоб запитати про їх природу, або ж навіть, для того щоб попередити про небезпеку.

- Та чого ти не заводишся, - чоловік на узбіччі намагався відремонтувати авто, що не хотіло їхати. Перебігаючи від капоту до ключа запалення, він знову й знову сварив свою машину.

Я прислухався до голосу автомобіля, який так само сварливо відповідав чоловіку.

- Гальма... ох, що ж ти не бачиш... гальма... ледь стримуюсь, щоб не рухатись, - з кректанням говорила господарю старенька машина, але він її не чув.

Задля конспірації, я підійшов, привітавшись, до капоту і задумливо почав дивитись на нутрощі авто, в яких зовсім не розбирався.

- У Вас гальма несправні, викликайте евакуатор та везіть цю дівчинку ремонтуватись, - невизначено покрутивши рукою десь в зоні мотору, сказав я.

Господар машини примружився з недовірою, але природня обережність перемогла і чоловік, кивнувши, подякував і почав шукати в інтернеті номер найближчих авторемонтних майстерень.

- Дякую... загинув би... не хочу без нього... турбується, - прокректала, заспокоюючись машина.

Я легко торкнувся рукою поверхні авто, дбайливо відчищеного від бруду та снігу, і, прошепотівши "прошу", пішов далі, направляючись до своєї лавки.

На роботі, розставляючи стародавні сувої китайських філософів під захисне скло, я почув голос свого мобільного:

- Постачальник телефонує... постачальник. Знову нам про затримки товару розповідати буде.

До речі, мелодію на виклики я ніколи не ставив, залишаючи лише вібрацію, яку теж вимкнув би, але цей говірливий апарат для зв'язку, заявив, що йому потрібно хоч інколи рухатись, адже це корисно для здоров'я... надивився реклами в інтернеті на мою голову.

Смартфон постійно чітко говорив хто мені телефонує, коментуючи кожен виклик згідно своїм уявленням про людину, яка хотіла зі мною поговорити.

Крім цього телефон завжди жалівся, коли у нього закінчувався заряд, трагічно повідомляючи, що скоро він помре з голоду, а я залишусь без зв'язку з зовнішнім світом. А якщо я забував відключити його вночі від електромережі, то смартфон кричав, що переїв і скоро лусне, до тих пір, поки я не прокидався, щоб вимкнути його.