- 1 -

Речі... все життя мене оточує безліч самих різноманітних речей.

Ви скажете, що в цьому не має нічого дивного, адже всі люди використовують предмети в побуті, весь матеріальний план нашого існування перенасичений різноманітними дрібничками, елементами одягу та інтер'єру, всім тим, що конче потрібне розумній істоті для комфортного існування та виживання в створеній нами ж системі.

Але ні, в мене все зовсім інакше. Я їх відчуваю і чую досить чітко. Це якесь незвичайне для нормальної людини сприйняття, що базується на емоційній складовій, воно формує, на рівні підсвідомості, образи, що нав’язливо переслідують мене в моменти контакту з предметом, часто перетворюючись при цьому у логічно побудований сюжет його особистої легенди.

Знаєте, досить часто мені навіть здається, що вони говорять зі мною, розповідаючи про своє минуле та майбутнє. О, ви собі навіть не уявляєте, які дивні історії я знаю, сповнені трагізму та розчарувань, радості та кохання... і, так, все це я дізнався саме від звичайних предметів, з якими кожен з вас зустрічається щодня, не знаючи про їх пам'ять та відчуття, про енергетику емоцій, якою ці речі наповнюються, контактуючи з вами, щоб розповісти мені потім свою історію.
 

Мене звати Вікторіан... так, я знаю, що це дивне ім'я, але так вирішили батьки, які обожнювали вікторіанську епоху, речі того часу та Великобританію в період її розквіту та величі, тому, досить очевидним стало те, що банальні імена в стилі Віталій чи Віктор їх не задовільнили.

Вдома панували спокій, правила та заборони. Всі мої вчинки та захоплення вносились у визначені рамки добропорядності і мали відповідати введеним нормам.

Матір виготовляла мережива ручної роботи, які так любила королева Вікторія. Вона була досить врівноваженою жінкою, з хворобливою зовнішністю, такою характерною для аристократії того часу. Думаю, що суттєво на це впливало уникання сонячних ван та носіння корсетів з масивними спідницями. І, так, вона просто обожнювала витвори дизайнерської майстерності, популярного в той час, Чарльза Уорта.

- Ох, Торі, синку, - говорила моя мама, - чоловік має займатися сімейною справою та забезпечувати родину, а роль жінки в суспільстві зводиться до створення затишку в домі. Слухайся батька і станеш гідним спадкоємцем його справи.

Я був досить пізньою дитиною, тому вона дозволяла приділяти мені більше часу та ніжності, ніж допускали норми згідно їх світобачення, але батько не протестував проти цього, так як сам втратив був надію на народження дитини і розумів, що мамі конче необхідно вивільнити ту любов, яку вона так довго зберігала для свого первістка.

Через вік батьків і постійні хвороби матері, братів та сестер в мене не має, а мама взагалі залишила нас з татом досить рано, ще коли я вступив до університету.

Батько працював в сімейній антикварній крамниці, яка перейшла мені зараз у спадок, навчаючи мене працювати зі старовинними речами майже з пелюшок, щоб пізніше не хвилюватися про сімейний бізнес. Його ідеєю фікс були речі, які з'явились на першій міжнародній виставці в Кришталевому палаці, а організація роботи з антикваріатом велась згідно підходу та норм членів королівської комісії, і, зокрема, Генрі Коула, відомого підприємця та винахідника того часу, які займались основною підготовкою та проведенням самої виставки.

Саме в той період я помітив, що сприйняття речей в мене не таке як у інших людей. А враховуючи те, що друзів у мене не було, так як батько завжди притримувався думки про доцільність перенесення теорії "блискучої ізоляції" Великобританії на наші стосунки з оточуючими, то єдиними співрозмовниками, для сором’язливого хлопчака, ставали саме оточуючі предмети.

"В родині Палмерів не має ані вічних союзників, ані постійних друзів, ми маємо лише постійні інтереси", - часто говорив мій батько, перетворивши на свій манер відому фразу, що належала Генрі Палмерстону, якого він вважав одним з наших пращурів.

Всі мої спроби розповісти батькам про специфічне сприйняття речей, виявились невдалими, так як нестандартне сприйняття світу засуджувалось і кожна така фраза прирівнювалась до бунту проти академізму, яким характеризував свій творчий підхід до роботи та винахідництва батько, і називались не інакше як "вибриками прерафаеліта", що має тягу до середньовічного ототожнення неживих предметів з розумними істотами.

Пам'ятаю, як одного разу побився на дитячому майданчику з хлопцем, який не хотів повертати мені мій м'яч.

- Але він не хоче з ним гратись, - сказав тоді я, після зауваження що до недопустимості розвитку жадібності у дитини.

- Звідки знаєш?, - фиркнув мій суперник.

- Він плаче, ти його сильно лупцюєш, - наполягав я на своєму. - Це не футбольний м'яч, в нього тонка оболонка і він може порватись.

- Не говори дурні, - розсердився той хлопчак. - Речі не живі, ти не можеш чути плач.

- А я чую, поверни, - намагаючись вирвати з рук супротивника свою річ, вперто повторював я.

Після того випадку мене попросили мовчати про мої дивні фантазії що до розмовної здатності предметів і ми все частіше ходили гуляти в парк, де я міг гратися наодинці, менше контактуючи з однолітками.

Досить швидко я навчився сторонитися не лише незнайомих людей, але й своїх родичів, повністю занурюючись у власний світ, сповнений дивовижними історіями та яскравими емоціями, які дарували мені речі з антикварної крамниці.

Закінчивши економічний факультет по спеціальності оцінювання високого мистецтва, я повністю присвятив своє життя роботі, чим викликав позитивну, хоч і досить врівноважену, реакцію батька.

А потім я залишився сам, час нікого не оминає, даруючи свою увагу. І якщо вартість речей лише збільшується, особливо при професійному догляді, то організм людини не вічний. От і мій старий, важко хворий, після смерті дружини, батько, залишив мене самого.

Таким чином весь навколишній світ звузився до моєї крамнички та поверхневого короткого спілкування з покупцями та імпортерами, яких я, в більшості випадків, навіть не намагався запам'ятати, розрізняючи людей за предметами, які вони привозили чи забирали з антикварного магазину.