- 3 -

- Пане Палмер, в мене до Вас досить делікатне прохання, - високий, міцної статури мер, колишній спортсмен, досить дивно виглядав в урядовому приміщенні, за стандартним робочим столом, з кипою паперів на ньому. - Нещодавно з моєю співробітницею, яка займається зв’язками з громадськістю, зв'язався представник одного заможного пана з Європи, повідомивши, що його роботодавець хоче передати нашому місту одну церковну реліквію з приватної колекції, яку в роки війни вивезли за межі держави.

Займатися оформленням документації з транспортування він категорично відмовився, вважаючи, що незареєстрована цінність та спроба вивести артефакт до нас створить йому негативну репутацію.

Цей пан повідомив, що на наступному тижні раритет буде чекати на наших фахівців в одному покинутому монастирі, який він підтримує і фінансує, як об'єкт культурної спадщини, тому проблем з офіційною передачею реліквії з того місця не буде.

Нам потрібно, щоб надійний експерт перевірив артефакт, адже повідомляти громадськості про таку цінну річ варто лише після того, як ми переконаємося в її оригінальності. При цьому, як Ви розумієте, деталі справи мають залишатися в таємниці.

Мені порекомендували Вас, як надійного та добропорядного антиквара, фахівця високого рівня. Сподіваюсь, що все це дійсно так і Ви нам допоможете.

В кімнаті повисла тиша, яку переривав лише шурхіт та тихі перемовляння речей.

- Що ж, я подивлюся на цю церковну реліквію і складу детальний звіт по ній, - нарешті кивнув я, обміркувавши всі за та проти, що виникали під час виконання такого специфічного замовлення.

- Чудово, - урядовець задоволено плеснув у долоні і потер руки. - Бажаєте чогось прохолодного? А то я після привітання одразу завантажив Вас інформацією і навіть нічого не запропонував.

- Ні, дякую, - я хитнув головою і, подумавши секунду додав. - Краще скажіть, який в нас план дій. Поїде експертна група, охорона, хтось з представників церкви?

- Емм, ні, - знітився чоловік, припиняючи посміхатись. - Справа в тому, що ця місія таємна і я не хочу ризикувати. Це більше все ж таки особисте прохання, ніж офіційне. Давайте Ви знайдете надійну фірму для охорони, а я потім відшкодую всі витрати. Не хочу фігурувати в домовленостях, якщо... не все пройде спокійно.

- О, зрозуміло, - хмикнув я. - Ви хвилюєтеся, що з незаконним ввезенням на територію країни рідкісного артефакту може бути банальна підстава і Вас звинуватять в порушені закону.

- Ну, це не порушення, ми ж намагаємося просто дізнатись правдива інформація що до реліквії чи ні, - невміло спробував викрутитися чоловік, але я махнув рукою, зупиняючи його пояснення.

- Гаразд, я поїду і подивлюсь на цей раритет, - зітхнувши, сказав я. - Але варто все ж таки продумати юридичні моменти та офіційне оформлення, так само як і транспортування, якщо ця річ виявиться справжньою.

- Так, ми врахували це, - кивнув мер, знову зазираючи в папери, що лежали перед ним на столі, в яких явно були записані основні моменти, необхідні для переговорів зі мною. - Якщо все гаразд, то до Вас буде направлено робочу групу, яка через декілька годин прибуде на місце і саме вони займуться подальшим оформленням та транспортуванням.

- Гаразд, - я потер очі, відчуваючи, що не все так просто з цим артефактом та поїздкою, але очевидної причини відмовляти посадовцю я не бачив... та й цікаво ж на рідкісну реліквію подивитись. - Якщо це все, то я мабуть піду?

- Так, так, звісно ж, - закивав чоловік і передав мені папери без розпізнавальних знаків та печаток, в яких детально описувався і сам артефакт, і монастир, в який мені доведеться їхати. - Гарного дня. Чекаю на Ваш дзвінок.

- Дякую, навзаєм, - я потиснув урядовцю руку і попрямував на вихід, обмірковуючи несподіване завдання та нашу розмову.

Спускаючись сходами вниз я почув хрускіт та стогін, який поширювався від взуття дівчини, яка підіймалась вгору.

Ще до того як каблук незнайомки надломився, я простягнув руки до неї, розвертаючись на сходинці півобертом.

Через мить красуня зойкнула і впала прямо в мої обійми, чіпляючись за мою сорочку і здивовано розглядаючи мене.

- Прошу, - посміхнувся я, допомагаючи дівчині знову прийняти вертикальне положення.

- Емм... дякую, - розгублено кивнула та, так і продовжуючи уважно розглядати моє обличчя.

Я, знизивши плечима, попрямував вниз і, озирнувшись на наступному поверсі, побачив, що незнайомка так і дивиться на мене, не зрушивши з місця.

Дивна реакція на допомогу. Хоча, кожна людина по своєму реагує на несподівану небезпеку і відходить від шоку.

На вулиці на мене чекав ще один сюрприз у вигляді знайомого тонованого авто та здорованя, який підпирав його, явно очікуючи на мене.

Видно було, що охоронцю досить важко стояти в таку спеку на сонці, але він самовпевнено задирав підборіддя, наче намагаючись довести всім оточуючим, що ніякі перепони, навіть природні, не стануть на заваді його важливому і, звісно ж, секретному завданню.

- Борис Іванович хоче поговорити, - глухим голосом повідомив чоловік.

- І Вам доброго дня, - кивнув я, криво посміхаючись. - Він мені не телефонував і не попередив.

- Мене попередив і відправив до Вас, - пробасив охоронець. - Ваша дівчина в магазині сказала, що Ви в мерії. Поїхали. Шеф сказав, що це терміново.

- Що ж, тоді звісно ж поїхали, якщо терміново, - зітхнув я і сів на заднє сидіння, розуміючи, що простіше погодитися і переговорити з бізнесменом, ніж про щось сперечатися з його охоронцями.

Розглядаючи місто, що пропливало за вікном, я згадував про нашу останню зустріч з Борисом Івановичем. Давно ми з ним не бачились, вже декілька місяців. Багатій намагався не контактувати зайвий раз зі мною, переправляючи речі для перевірки зі своїм помічником.

Ні, він не звинувачував мене в тому, що Артур втрапив в халепу, розуміючи, що я просто намагався захистити Анті і на місці його дитини міг опинитися будь-який інший фанатик. Але через важкі спогади, які викликала моя присутність, наші контакти звелися до мінімуму.