Розділ 7. Крок у власний капкан. Частина 3.

Я сиділа настільки рівно, що моя спина могла б служити еталоном для будівельного рівня. Ще й зуби зціпила так, що ледь не скрипіла ними.

Деон незворушно відпив чаю, неспішно опустив чашку на блюдце і подивився на мене. У його очах безсоромно танцювали такі знущальні бісики, що мені захотілося кинути в нього чимось важким. Бажано бронзовим свічником.

– Пробачте, що змусив вас чекати, люба Амаліє, – промуркотів він. Оце його м’яке "люба", помножене на ввічливе "вас", прозвучало для мене як зачитування смертного вироку. – Я просто не міг пропустити наше... заплановане чаювання. Особливо коли якимось дивом дізнався, з яким палким нетерпінням ви на нього чекали.

Камілла навпроти мене видала дивний здавлений звук, ніби хтось випадково наступив їй на ногу. 

– Ваша Високосте... – вона різко випрямилася, судорожно намагаючись видавити із себе найспокусливішу усмішку. Виходило кепсько: її ліве око відверто сіпалося. – Яка... неймовірна зустріч. А ми з Амалією якраз...

– Якраз обговорювали мої листи? – невинно перебив її принц, повертаючись до Камілли. – Леді Камілло, ви ж знаєте, як це буває. Державні справи, Міністерство оборони... усе це забирає стільки часу. Але коли знаєш, що хтось так уважно чекає на твою... срібну печатку на листі, просто неможливо встояти і не приїхати особисто.

Я подумки вже обирала дизайн власного надгробка.

Він знав. Він знав усе до останнього слова! Наша перелякана Ганна що, здала інформацію не тільки шпигунці Камілли, а й випадково натрапила на розвідку Принца? Чи в нього просто по всьому місту розставлені свої вуха?

Тим часом Деон плавно простягнув руку через стіл і абсолютно безсоромно накрив мою долоню своєю. Його пальці були гарячими, трохи шорсткими, а мій пульс миттєво пробив стелю і полетів кудись у стратосферу.

– Ви така бліда, Амаліє, – він ледь схилив голову, зазираючи мені прямо в очі. – Невже так сильно засмутилися, коли подумали, що я вас покинув?

Для Камілли цей жест став контрольним пострілом. Її ідеально напудрене обличчя пішло негарними червоними плямами. Вона ж тільки-но встигла насолодитися думкою, що я жалюгідна невдаха! А тепер найбажаніший холостяк імперії сидів за півметра від неї і ніжно погладжував пальчики тої, кого вона вважала нікчемою.

Я ледь змусила себе не висмикнути долоню. Замість цього я подивилася йому в очі і розтягнула губи в найфальшивішій посмішці, на яку тільки здатна людина за крок до інфаркту. Не розумію, що за гру він веде, але поки вона на моїй стороні. 

– Ох, Ваша Високосте... – я трепетно кліпнула віями, стримуючи внутрішнє тремтіння. – Ви навіть не уявляєте, які бурхливі емоції я зараз відчуваю. У мене просто слів немає. Я до глибини душі... вражена вашою появою.

– Я дуже старався вас вразити, – скромно кивнув він, продовжуючи повільно гладити мою шкіру великим пальцем.

Камілла поруч голосно і дуже нервово сьорбнула чай, ледь не похлинувшись.

– Знаєте, – раптом здавленим голосом пропищала вона, підскакуючи з крісла, наче під нею загорілася подушка. – Я... я зовсім забула! У мене ж сьогодні примірка сукні! Кравчиня чекає. Не буду вам... заважати.

Деон навіть не встав. Він лише злегка нахилив голову, не зводячи з неї свого темного погляду: 

– Яка прикрість. Бережіть себе, леді Камілло. І не забувайте: деякі таємниці такі крихкі… що їх краще тримати при собі. Сподіваюся, ви мене розумієте?

Це було сказано настільки м'яко, що прозвучало страшніше за смертний вирок. Камілла зблідла як крейда, швидко кивнула, пробурмотіла щось незрозуміле про "швидке одужання" на мою адресу і вилетіла з вітальні так, неначе за нею гналися мисливські собаки.

Двері за нею клацнули.

Якусь мить у кімнаті висіла глуха тиша.

Я повільно витягнула свою руку з-під його долоні. Відкинулася на спинку крісла, стерла з обличчя залишки "трепетної ідіотки" і склала руки на грудях. Театр закрився.

Деон теж перестав усміхатися. Атмосфера миттєво поважчала. Він відкинувся в кріслі, окинув мене холодним поглядом і абсолютно серйозно запитав:

– А тепер, леді Розенталь, може, поясните, з якого дива моя срібна печатка і моє ім'я фігурують у ваших дешевих світських інтригах?

Я витримала його важкий погляд. Паніка всередині мене верещала і пакувала валізи, але зовні я намагалася залишатися спокійною, наче познала буддизм прямо в цей момент. Мовляв, кому все одно - той невразливий. Я розуміла, що падати долілиць і молити прощення запізно. І до того ж, це була б хибна тактика, так як, судячи зі всього, Деон любив, коли йому не давали нудьгувати. І саме для цього я збиралась максимально ламати шаблон власної поведінки, сподіваючись, що якщо стану цікавою, то йому буде шкода мене вбивати. 

– Дозвольте спочатку дізнатися, хто саме злив мій геніальний план, Ваша Високосте? – мій голос пролунав напрочуд рівно, хоча серце все ще калатало десь у районі мигдаликів. – Я була впевнена, що ця... інформація була суворо конфіденційною.

Деон зовсім безрадісно хмикнув. У його очах блиснула відверта насмішка.

– Конфіденційною? Ви дуже погано знаєте швидкість отрути столичних змій, леді Розенталь. Сьогодні зранку в палаці проходило засідання Малої Королівської Ради. Щойно двері зали зачинилися, у коридорі до мене підійшла сама леді Евелін, яка прибула разом з батьком. З дуже милою усмішкою вона почала вкрай обережно випитувати, що ж такого захопливого пов'язує Другого Принца і ваш скромний Дім. І чи правда, що в мене з'явилися... несподівані романтичні інтереси. І що напевно я дуже поспішаю на приватне чаювання, про яке я і гадки не маю. Уявляєте? 

Він нахилився трохи ближче, спираючись ліктями на стіл. Від його тихого тону мені стало по-справжньому незатишно.

– Уявіть моє здивування. Я страшенно не люблю, коли за моєю спиною ходять чутки, яких я сам не запускав. Я запитав леді Евелін, хто приніс їй цю нісенітницю. Але вона вирішила пограти в таємничість і не назвала імені своєї пташки. Думала, мабуть, що виглядає загадково.