Розділ 7. Крок у власний капкан. Частина 2.

П'ятниця видалася напрочуд сонячною. Просто ідеальний день для справжнього лицемірства. 

Я сиділа в Малій вітальні, прискіпливо оцінюючи нашу з Ганною роботу. Столик на двох стояв трохи ближче до вікна, щоб світло падало під правильним кутом. У центрі красувалися мої улюблені лимонні тістечка (я спеціально попросила кухарку зробити їх трохи кислішими - навіть якщо план провалиться, я їх хоча б з'їм із задоволенням), а порцеляна аж світилася.

Сукню я обрала зі стратегічних запасів Амалії. Після довгих роздумів перед дзеркалом зупинилася на ніжно-блакитній з мінімумом мережива. У ній моя шкіра здавалася ще блідішою, а очі - більшими. Я виглядала як романтична ідіотка, яка з трепетом чекає на таємне побачення і забуває навіть їсти від хвилювання. Якраз те, що треба.

– Ваша Милосте! – Ганна залетіла в кімнату так різко, що ледь не знесла плечем дверний одвірок. Її очі були розміром з ті самі порцелянові блюдця на столі, а чепчик збився набік. – Карета леді Камілли! Вже у дворі! Ох, Творцю, що ж буде... Може, все-таки скажемо, що ви захворіли?

Я задоволено хмикнула, поправляючи складку на спідниці. Кажуть, пунктуальність це ввічливість королів. Ні, любі мої, це ще й головна риса столичних стерв, які летять на крилах заздрості, щоб першими насолодитися твоїм приниженням. Вона приїхала навіть на десять хвилин раніше, ніж я розраховувала. Яка передбачуваність.

– Чудово, – я перевірила, чи рівно лежить срібна ложечка біля чашки. – Ганно, без паніки. Дихай. Пам'ятай свій образ. Ти служниця, яка зараз помре від страху перед нами обома. А я - покинута дівчинка, чиє серце щойно розбили на дрібні друзки. Вдих-видих. Театр одного актора відкриває двері.

Я миттєво зліпила на обличчі максимальну скорботу, похилила голову, підперла щоку рукою і пустила трагічний, порожній погляд кудись у вікно. Ще б сльозу пустити для повного ефекту, але це вже перегравання. Залишимо місце для фантазії глядача.

За пару хвилин у коридорі почувся впевнений цокіт каблучків, і двері відчинилися без стуку.

– Амаліє, люба! – пролунав від порога такий медовий голос, що в мене ледь не злиплися зуби.

Наша улюблена леді Камілла впурхнула у вітальню, наче весняна квіточка. Звісно ж, вона вдягнулася так, щоб убивати. На ній була розкішна сукня кольору стиглої вишні, яка просто кричала про багатство та впевненість, ідеальна зачіска волосок до волоска. А на обличчі така глибока турбота і біль за мене, що їй би стоячи аплодував увесь столичний драматичний театр.

Але, незважаючи на всю цю солодку гру, вона миттєво окинула кімнату поглядом. Очі-радари миттєво зачепилися за дві чашки, за мою "нарядну" сукню, за мій сумний вигляд... Бінго. На самому дні її очей блиснув справжнісінький тріумф.

– Камілло? – я кліпнула очима, здригнувшись, ніби мене застукали на місці злочину, і нервово прикрила рукою зайву чашку. – Яка... несподіванка. Ти не попереджала.

– Ох, я просто проїжджала повз і серце не на місці: як там моя бідна Амалія? Після всього, що сталося... Ми так давно не бачилися, ти ж весь час ховаєшся, та й водишся з тією дивною Ізабель... Я просто мусила заїхати! – вона підійшла ближче, картинно склавши ручки в шовкових рукавичках біля грудей. А потім зупинилася біля столу і зробила дуже здивований вигляд, ніби тільки-но помітила фарфор. – Ой... а ти чекала на гостей? Я невчасно? Мені піти?

Ось він, мій зоряний час. Я опустила очі, ніби з усіх сил стримуючи ридання, почала нервово крутити мереживо на рукаві і видала таке глибоке зітхання, що аж самій стало себе шкода.

– Так... мала б чекати, – мій голос ідеально здригнувся на останньому слові. – Але... не склалося. Мій гість надіслав вістку в останню мить. Сказав, що не зможе приїхати. Якісь... термінові справи.

Заради цього виразу її обличчя варто було влаштовувати весь цей цирк. Камілла щосили намагалася натягнути на себе маску турботливої подруги, але куточки її ідеально нафарбованих губ так і повзли вгору. Вона просто кайфувала, я прямо бачила на її лиці всі її думки. Ганна не збрехала! Значить, таємне побачення з Принцом Деоном і справді було! Але принц в результаті просто "кинув" дурненьку Амалію в останній момент, навіть не спромігшись приїхати і сказати це в очі. Яке фантастичне приниження! 

– Ох, бідна моя дівчинко, – вона плюхнулася в крісло навпроти мене, поблажливо накривши мою руку своєю (мене ледь фізично не пересмикнуло від цього дотику). – Як це грубо з його боку! Хто б це, звісно, не був... Чоловіки такі жорстокі, особливо ті, що мають владу. Але нічого, зате тепер нам ніхто не завадить випити чаю вдвох і попліткувати. Тобі треба відволіктися!

Я подумки аплодувала самій собі. План працював просто бездоганно. Камілла свято вірила, що тримає мене на гачку і знає мій найбрудніший і найжалюгідніший секрет. Тепер Ганна стане для неї найціннішим шпигуном у столиці, і ми зможемо згодовувати цій гадюці будь-яку потрібну нам інформацію, керуючи нею, як маріонеткою.

– Так, звісно, ти маєш рацію, – я видавила із себе мученицьку посмішку. – Пригощайся лимонними тістечками, Камілло. Тільки для тебе.

Ми сиділи і пили чай. Наступні двадцять хвилин перетворилися на мій особистий тест на витримку. Вона без упину щебетала про якісь нові сукні, майбутні бали, на які мене "звісно ж, ніхто не чекає, бо ще зарано", і про те, як чудово виглядає Перший Принц. Я бачила по її очах - подумки вона вже бігала по вітальнях подружок, розписуючи в найдрібніших деталях мій ганебний та розбитий вигляд і порожню чашку навпроти. А я мовчки відкушувала кисленьке тістечко і насолоджувалася життям. Наскільки ж легко керувати цими "аристократками", коли ти просто підкидаєш їм ту кістку, яку вони так сильно хочуть гризти.

Чому я обрала на роль свого вигаданого коханця саме Другого Принца? По-перше, наша ідеальна Камілла була потайки дуже палко в нього закохана. Думка про те, що об'єкт її мрій звернув увагу на “жалюгідну” мене, мала просто випалити її жіноче самолюбство вщент. Правдивості нашим “зустрічам” надавав якраз той танець на дні народженні графині.