Розділ 6. Векселі, мереживо та тихий шантаж. Частина 4.

Я сиділа в кріслі неподалік від відчинених дверей батькового кабінету, старанно вдаючи, що дуже захоплена вишиванням. Насправді ж я чекала на найприємніший момент будь-якої справи - коли боржники нарешті починають платити за рахунками.

Герцог Розенталь із самого ранку ковтав заспокійливі краплі. Компанію йому складав новий управитель. Після недавнього розбору паперів батько нарешті усвідомив, що самотужки йому ці проблеми не витягнути.Отак і найняв тямущого скромного помічника виключно для фінансових справ. Історія з попереднім управителем все ще віддавалась наслідками, проте… На цей раз ми обидвоє будемо уважними. Звичайно, що гроші від графа Морана дали нам час, проте і ті статки закінчувались швидко. У нас не було прибуткового бізнесу, який би дав змогу вийти в плюс, а за спиною ще кредит у Торговій Гільдії. Тому батько сидів так ніби от-от піде з простягнутою рукою на паперть.

Рівно об одинадцятій за вікном почувся гуркіт коліс. Перша карета з гербом графства Ріхтер зупинилася біля парадного входу.

Я ледь помітно всміхнулася, відкладаючи п'яльця.

Коли граф Ріхтер швидким кроком зайшов до кабінету, батько інстинктивно підвівся, готуючись вислуховувати чергові відмовки про те, чому грошей знову немає. Але граф... граф виглядав так, ніби за ним гналася зграя скажених собак. Його ідеально накрохмалений комірець змокрів від поту, а очі нервово бігали по кімнаті.

За ним двоє кремезних слуг занесли важку дерев'яну скриню і з глухим гуркотом поставили її на підлогу.

– Герцогу, – хрипко видихнув Ріхтер, навіть не згадавши про привітання. Він витяг із кишені ключа і сам відкинув кришку. У світлі кабінету тьмяно зблиснули акуратні мішечки з монетами. – П’ять тисяч. Усе до останнього мідяка. Заберіть свої папери.

Батько закліпав. Він перевів погляд зі скрині на графа, потім на свого управителя, ніби перевіряючи, чи не почалися в нього галюцинації від заспокійливого.

– Але ж... графе, ви казали, що у вас неврожай? – слабким голосом перепитав мій батько. – Ви ж минулого тижня клялися, що не зможете платити до осені...

– Знайшлися... приховані заощадження, – сіпнувши щокою, відрізав Ріхтер. Його погляд був диким. – Довелося терміново продати віллу біля моря. Гроші тут. Тільки благаю, Розенталю, ніяких судів, ніякого розголосу!

Він різко вихопив із рук ошелешеного батька свої старі боргові розписки і попрямував до виходу. Але біля самих дверей раптом зупинився і обернувся в мій бік.

– І передайте вашій доньці... – його голос дрібно затремтів, – найщиріші вітання від моєї дружини. Ми все зрозуміли.

Граф вилетів у коридор, ледь не збивши мене з ніг. Я скромно опустила очі, притискаючись до стіни, і дуже мило промовила: 

– Гарного дня, лорде Ріхтер. Передайте і мої вітання вашій дружині. 

Він сахнувся від мене, як від прокаженої, і майже бігом кинувся до виходу.

Я зазирнула до кабінету. Батько сидів у кріслі, тримаючись за серце, і невідривно дивився на скриню з золотом.

– П’ять тисяч... – прошепотів він. – Він віддав їх сам. Добровільно.

– О, батьку! Яке диво! – я радісно сплеснула руками і пурхнула до кабінету, граючи роль наївної доньки. – Певно, Творець почув наші молитви!

Якраз у цей момент у коридорі почулися нові кроки. На порозі з'явився барон Тізен. Він виглядав ще гірше за графа - його обличчя мало землистий відтінок, а руки трусилися так, що він ледь тримав шкіряну папку.

– Герцогу Розенталю... – пропищав він, витираючи лоб шовковою хустинкою. – Три тисячі золотими я не зібрав за ніч. Але ось... – він кинув папку на стіл. – Це документи на права власності на одну прибуткову шахту. Вона коштуює навіть більше! Тільки... благаю, мовчіть! Моя дружина... ми не переживемо скандалу!

Батько повільно відкрив папку. Права на шахту справді перекривали борг Тізена. Це була повна капітуляція.

– Бароне, я... я не планував... – почав було батько, але Тізен перебив його істеричним жестом.

– Ні слова більше! Ми квити! – барон розвернувся і кулею вилетів із кімнати, бормочучи собі під ніс щось про "чортових відьом" і "скляні підробки".

До полудня кабінет герцога Розенталя наповнився багатствами. Четверо найбільш впливових і нахабних лордів, які роками ігнорували мого батька, принесли гроші та документи на землю. Ото була сцена: вони заходили в борги пихатими аристократами, а виходили переляканими мишами.

Батько сидів за столом, обкладений золотом і паперами, і виглядав так, ніби от-от знепритомніє від шоку.

– Вони... вони принесли все самі, – пробурмотів він, звертаючись чи то до управителя, чи то до самого себе. – Роками сміялися мені в обличчя, а сьогодні благали взяти гроші... Що на них знайшло? На них що, колективне просвітлення зійшло? 

– Певно, диво, Ваша Милосте! – щасливо видихнув управитель, обережно торкаючись скрині з золотом.

– Залиште нас на хвилинку, – раптом тихо, але твердо наказав батько.

Коли двері за управителем зачинилися, у кабінеті запанувала густа тиша. Я вже збиралася йти, щоб залишити батька наодинці з його тріумфом, як він окликнув мене.

– Зачекай.

Я зупинилася і повільно обернулася. Він не дивився на золото, що лежало на його столі. Він дивився прямо на мене. Втома на його обличчі нікуди не зникла, але зараз до неї додалося щось інше – глибокий, тихий, майже нестерпний біль.

Він підвівся з крісла, обійшов стіл і зупинився за кілька кроків від мене.

– Це ж також твоїх рук справа? Звичайно, твоїх… Я так відчайдушно хотів вірити у твоє раптове дорослішання, – його голос ледь помітно тремтів, і він говорив так тихо, ніби боявся, що слова розіб'ють нас обох. – Після тієї страшної ночі... коли лікарі сказали, що пульсу вже немає... я сидів біля твого ліжка і благав Творця просто повернути тебе. Я обіцяв, що прийму тебе будь-якою. І коли ти розплющила очі... я був такий сліпий від щастя.

Він зробив ще один крок ближче, вдивляючись у моє обличчя так пильно, ніби намагався прочитати щось між рядками моїх рис.