Розділ 6. Векселі, мереживо та тихий шантаж. Частина 3.

Повернувшись до головної зали, ми ніби пірнули з крижаної ополонки назад у теплу ванну зі світськими плітками та запахом ванільних тістечок. Струнний квартет якраз заграв легкий вальс.

Я зупинилася біля високої колони, оповитої зеленим плющем, де музика трохи заглушала розмови, і взяла з таці, яку проносив офіціант, кришталевий келих із лимонадом. Ізабель, граційно оминаючи зграйку юних леді, приєдналася до мене буквально за хвилину.

Ми стояли пліч-о-пліч, спостерігаючи, як леді Маргарет та баронеса Тізен, бліді, мов примари, поспішно прощаються з іншими гостями, посилаючись на раптову мігрень. Їхній відступ більше нагадував тактичну втечу з поля бою.

– Це було... видовищно, – тихо, ледь ворушачи губами, промовила Ізабель. В її очах відверто танцювали диявольські вогники, незважаючи на зовнішній спокій. – Здається, дружина міністра ледь не втратила свідомість просто на мій улюблений персиковий килим.

Я зробила прохолодний ковток, уважно вивчаючи профіль своєї партнерки. 

– Ви ж розумієте, леді Ізабель, що саме ми сьогодні зробили? Справа не лише в тих грошах, які ці перелякані жінки завтра принесуть моєму батькові.

Ізабель повільно повернула до мене голову, і в тіні плюща її погляд здавався незвично гострим. 

– Просвітіть мене.

– Дім Астер роками тримав ідеальний нейтралітет. Ви були милою нешкідливою родиною, яка стоїть осторонь брудних політичних ігор. З усіма дружите, всім усміхаєтесь, усім пропонуєте безкоштовний чай, – мій голос звучав ледь гучніше за шепіт. – Але сьогодні ви особисто зачинили двері в кімнаті, де я морально розіп'яла чотирьох впливових аристократок.

Я зробила паузу, дозволяючи сенсу моїх слів осісти. 

– Завтра ці жінки побіжать до своїх чоловіків. Вони розкажуть не лише про мої вимоги і шантаж. Вони розкажуть, що ви, Ізабель фон Астер, усе це організували і стояли поруч із мовчазним схваленням. До вечора вся столиця знатиме, що ваш Дім офіційно вийшов із тіні і відкрито підтримав доньку Розенталя. Ви тільки-но стали на мою сторону і оголосили війну половині вищого світу.

Я чекала, що її пальці нервово стиснуть віяло, або що вона попросить мене діяти обережніше. Все-таки на кону стояли не просто гроші. Але замість цього леді Астер по-справжньому щиро розсміялася.

– О, Амаліє. Ви справді думаєте, що я цього не розуміла, коли розсилала запрошення на своєму фірмовому папері?

О, вона більше не грала роль наївної овечки. Під тінню колони поруч зі мною стояла справжня хижачка, яка нарешті показала своє справжнє лице. І це не могло мене не захоплювати. 

– Знаєте, як це виснажує - роками слухати їхні зверхні коментарі? Оці всі зітхання про те, що ми збираємо мідяки по салонах... – Ізабель гидливо зморщила носик, ідеально копіюючи інтонацію леді Маргарет. – Роками вдавати бідних безвладних родичів, маючи в підвалах капітали, які дозволили б купити половину їхніх маєтків разом із прислугою.

Вона витонченим жестом поправила мереживо на зап'ясті. 

– Мій Дім володіє найціннішим ресурсом у цій столиці - інформацією. Ми роками сиділи на цілому арсеналі зброї, вдаючи мирних садівників, які вирощують квіточки для сиріт. Але нам не вистачало людини, яка не побоїться взяти цю зброю до рук і натиснути на гачок. Сьогодні ви довели, що ви саме та людина. Ви мали рацію, коли показали їм: за спиною милого Дому Астер відтепер стоїть хижак. І цей хижак - ви.

Ізабель підвела на мене свої неймовірно розважливі очі. 

– Дім Астер щойно відкрито обрав сторону. І знаєте чому? Тому що в будь-якій грі я завжди ставлю на переможця. А після того, що я побачила сьогодні... я абсолютно впевнена, що наш із вами союз принесе чудові плоди. 

Я подумки відкоркувала пляшку найдорожчого шампанського. О, це був початок такої міцної угоди, силу якої інші Доми ще навіть не усвідомили. 

– Що ж, партнерко, – я ледь помітно салютувала їй келихом. – Обіцяю, нудно не буде. 

– Яка захоплююча картина, – пролунав раптом мелодійний голос позаду нас.

Ми з Ізабель синхронно повернули голови, миттєво повертаючи на обличчя маски бездоганної світської привітності. До нашої колони плавно і нечутно, наче тінь, наблизилася Евелін де Лоран.

Її темно-синя сукня ідеально підкреслювала блідість шкіри, а на губах грала та сама "свята" посмішка, яку обожнювала вся столиця. Вона виглядала втіленням невинності, але її розумні проникливі очі ковзали по наших обличчях, вишукуючи найменшу зачіпку.

– Леді Евелін, – Ізабель привітно схилила голову. – Сподіваюся, вам сподобалося наше скромне чаювання?

– О, більше ніж просто сподобалося. Я в щирому захопленні, – Евелін зупинилася за крок від нас. – Ваша організація, леді Ізабель, просто бездоганна. Я бачила, як леді Маргарет і баронеса Тізен щойно залишили маєток. Певно, розмови про сиріт настільки їх розчулили, що вони поспішили додому... робити добрі справи.

Вона сказала це так м'яко, що будь-хто інший не помітив би підступу. Але в її голосі бриніла ледь вловима іронія. Евелін не мала жодного доказу, вона не знала, що відбулося за дверима Зеленої вітальні, але, якщо я її не переоцінюю, то її інтуїція зараз певно буквально кричала, що ці дами втекли не через мігрень і точно не від надмірного співчуття.

Тоді Евелін перевела погляд на мене.

– А ви, леді Амаліє... – вона зробила крихітну, вивірену паузу. – Хто б міг подумати, що у вас такий дивовижний хист до переконання. Кажуть, деякі люди після приватних розмов із вами стають напрочуд щедрими.

Ого. Можливо, зараз я собі надто надумую, але мені здається, що це був дуже відвертий натяк на графа Морана і мою з ним “приватну” розмову. В світському світі ні для кого не секрет, що маркіза дуже близька з королівськими синами, тому… Є дуже висока вірогідність, що вона в курсі справи…

– Я просто щиро вірю в те, що кажу, леді Евелін, – я відповіла їй такою ж м'якою невинною усмішкою, зустрічаючи її погляд без тіні хвилювання. – А щирість завжди знаходить відгук у чужих серцях.