Розділ 5. Ціна чужих секретів. Частина 5.

Мої грубі черевики гучно ступили по дерев’яній підлозі, видаючи мою присутність.

Граф Моран, який якраз застібав замки на своєму дорогоцінному чорному саквояжі, різко обернувся. Його рука інстинктивно смикнулася до пояса. Моя ідея була в тому, щоб спочатку в тьмяному світлі ліхтаря він побачив лише закутану в брудний плащ фігуру, що насувалася на нього з темряви.

– Якого біса?! – гаркнув він, відступаючи на крок і гарячково озираючись. – Охоро-!

– Пропоную не турбувати вашу охорону, графе, – голосно і чітко перебила я, зупиняючись за кілька метрів від нього.

Я повільно підняла руки і відкинула глибокий каптур на плечі. Жовтувате світло впало на моє обличчя і розпатлане руде волосся.

– Доброї ночі. Ми з вами не знайомі особисто, тому дозвольте виправити цю прикрість, – я витримала ідеальну ділову паузу, дивлячись прямо в його розширені від здивування очі. – Я – герцогиня Амалія фон Розенталь. І в мене до вас є одна дуже нагальна справа. Скажіть-но, коли ви плануєте повертати борг моєму батьку?

Моран завмер. Він витріщився на мене так, ніби перед ним щойно заговорив кінь. Кілька секунд він просто кліпав, переводячи погляд з мого блідого аристократичного обличчя на заляпану багнюкою вовняну сукню і потертий плащ.

А потім тишу складу розірвав гучний регіт.

Граф сміявся так сильно, що аж зігнувся навпіл, тримаючись за живіт. Він відмахнувся від двох своїх найманців, які вже рушили було в мій бік. Я невдоволено цикнула. Завжди вони так. 

– Аха-ха-ха! Леді Розенталь?! Оце так жарт! – Моран витер сльозинку, що виступила в куточку ока, і зневажливо оглянув мене з ніг до голови. – Хлопці, а ви не знаєте, звідки тут раптом так смердить тухлою рибою? Здається, якась портова жебрачка перепила дешевого елю і уявила себе герцогинею! Боже, та від тебе тхне так, ніби ти тиждень спала в трюмі!

Найманці позаду нього гидливо скривилися і теж заіржали.

Я стоїчно витримала цей напад веселощів. Смійся, смійся. У моєму світі так само сміялися самовпевнені гендиректори компаній-конкурентів, коли я вперше заходила до них у переговорну кімнату. Їхні посмішки зазвичай зникали хвилини через три.

– Розумію ваш скептицизм, графе, – спокійно і холоднокровно продовжила я, щойно його сміх трохи вщух. – Перепрошую, за свій зовнішній вигляд. Мій сьогоднішній образ справді дещо відрізняється від палацового. Проте давайте відкинемо ці умовності і перейдемо до суті. Ви винні нам гроші, сума, признатись, немаленька. Так співпало, що у вашому саквояжі зараз лежить готівка, яка якраз приблизно покриває вашу дебіторську заборгованість перед моїм Домом. І я так би мовити прийшла провести процедуру стягнення.

Усмішка на обличчі Морана почала повільно танути, поступаючись місцем роздратуванню. Він випростався, і його погляд став важким.

– Слухай сюди, дівчинко, – процідив він, втрачаючи будь-який натяк на світськість. – Я не знаю, чия ти шпигунка і під якими речовинами сюди приперлася, але ти явно переплутала двері. Викиньте це сміття на вулицю, – кивнув він охоронцям. – І якщо вона буде пручатися, можете перерізати їй горлянку. У мене немає часу на ці вистави.

Здоровані в шкіряних куртках рушили до мене, дістаючи зброю.

Моє серце забилося швидше, але голос залишився ідеально рівним. Час викладати козирі.

– Я б на вашому місці не робила різких рухів, графе, – крижаним тоном промовила я, не відступаючи ні на міліметр. – Якщо, звісно, ви не хочете, щоб Корона дізналася, що в тих гарних ящиках з маркуванням “бавовна-сирець”, які ви щойно завантажили, насправді лежить партія заморських пістолів без клейма.

Найманці різко загальмували на півдорозі. 

Обличчя графа Морана вмить втратило всі барви. Він побілів так, що став схожим на крейдяну статую. Рука, якою він тримав саквояж, помітно сіпнулася.

– Що ти... – хрипко видавив він, і його голос раптом втратив усю свою самовпевненість.

– Кажу ж, ми ділові люди, – я злегка схилила голову набік. – У мене є інформація, яка гарантує вам ешафот за державну зраду вже до завтрашнього ранку. У вас є саквояж із грошима, які належать моєму батьку. Пропоную взаємовигідний обмін: ви віддаєте мені готівку, а я назавжди забуваю про те, чим ви тут торгуєте, і спокійно повертаюся до свого рибного візка. Ідеальна угода, чи не так?

Звичайно, що я блефувала, адже Корона вже про все знала і страта йому забезпечена в будь-якому випадку. Проте, графу про це знати не варто. 

Моран кілька секунд дивився на мене так, ніби намагався зрозуміти, чи це не якийсь химерний портовий міраж. Його груди важко здіймалися, а пальці на руків'ї меча побіліли від напруги.

А потім його обличчя перекосила потворна гримаса. ВІн почав нагадувати щура, якого загнали в кут.

– Блефуєш, – процідив він, випльовуючи це слово разом із краплями слини. Яка гидота.  – Ти хвора істеричка, про яку плещуть язиками в кожному салоні. Ти нічого не знаєш. І навіть якщо ти щось бачила, ніхто не повірить божевільній дівчиськові, яка топилася у ванній повній власної крові!

– Можливо, моїм словам і не повірять, – я знизала плечима з такою байдужістю, ніби ми обговорювали погоду, а не озброєну контрабанду. – Але Королівська інспекція точно повірить документам. Якщо я не повернуся до свого маєтку через годину, мій довірений нотаріус розішле всі складені копії ваших тіньових накладних у три різні інстанції. З іменами, датами і точним описом цього прекрасного заморського металу.

Ніяких документів у мене не було, нотаріуса теж. Але зараз головне впевнити чоловіка, що це все - аболютна і беззастережна правда. Я зробила крок уперед, скорочуючи дистанцію, і понизила голос до майже шопоту.

– Ваш бізнес закінчиться швидше, ніж ви встигнете витратити хоч один мідяк із цього саквояжа, графе. Ваші активи заморозять, а голову виставлять на піці біля міської ратуші. Вибір за вами: або ви віддаєте мені гроші мого батька і ми розходимося як цивілізовані люди, або завтра ваш титул анулюють посмертно.