Розділ 5. Ціна чужих секретів. Частина 4.

Коли наш імпровізований броньовик нарешті зупинився, я вже ледь відчувала власні ноги. Еліза поспіхом відкинула смердюче рядно, і я вибралася з бочки, вдихаючи солоне повітря Південного Порту. Густий туман клубочився над бруківкою, ховаючи все, що знаходилося далі ніж за пару метрів. Удалині чулися п’яні крики матросів і хлюпання чорної води об дерев’яні палі.

Рівень безпеки на цьому “підприємстві” мінус десять із десяти. Але відступати пізно. Я натягнула ледь не на самі очі глибокий каптур безрозмірного плаща, який мені вручила Еліза. Хвала Трьом (так тут кажуть, здається?), що він рибою не пропах. Мені здається, що після сьогоднішньої подорожі у мене на цей запах виробиться тригер. А психологів тут немає!

Ми залишили возика в стойлі якогось кабака, відваливши тутешньому наглядачу пару срібних, і Еліза повела мене лабіринтами між величезними ангарами. Треба віддати їй належне, як дівчина з простого народу, вона орієнтувалася в цих нетрях набагато краще за мене. Ми перебігали від тіні до тіні, ховаючись за горами ящиків чи дірявими човнами. Без неї я б тут блукала і блукала, якщо не гірше, бо мене могли б схопити в перші ж хвилини. Вибачте, я жінка, яка була вихована в зовсім інших умовах. Зрештою, в моєму репертуарі більше пертись на ціль як танк, а не переховуватись і нишпорити.

Нарешті попереду замайоріли тьмяні ліхтарі Третього пірса, де і знаходився цей склад бавовни.

Ми причаїлися за штабелем старих дощок біля якоїсь будівлі, які здавалось наскрізь прогнили, але звідси відкривався непоганий вид. На це місце не потрапляло жовтаве світло від гасових ліхтарів, тому ми були надійно сховані в тіні.

Але… скільки ми так просиділи? Годину? Дві? Чи всього лише не більше півгодини, а час у цьому туманному пеклі тягнеться нестерпно довго? Вогкість пробивала до самих кісточок, незважаючи на грубу шерсть плаща. Еліза сиділа поруч, стистнувшись у грудочку, і я чула як її зуби час від часу цокотіли від холоду.

І все ж, сидіти було заради чого. В якийсь момент на складі стало більш жваво: в нього почали заходити роботяги, раз за разом заповнюючи приміщення новими ящиками із маркуванням “бавовна-сирець”, а поряд походжав кремезний чолов'яга у дорогому костюмі та чорному пальті. Він нервово оглядав свій товар і весь час поглядував на наручний годинник. А ось і сам Моран. Чекає на покупця?

Ми продовжили спостерігати.

І справді, через якихось хвилин двадцять в приміщення точно тінь зайшла фігура у плащі, яка тримала в руках чорний саквояж. На жаль, через відстань і завивання вітру до мене не долітали навіть обривки розмови, тому я могла лише здогадуватись, про що йшла мова. Адже Моран спочатку не був дуже задоволений. Вони разом відкрили один з ящиків, той “покупець” власноруч оглянув один з пістолів, я навіть побачила, як виблиснув у світлі ліхтаря метал на ньому. Зрештою, вони потиснули один одному руки, і саквояж перекочував вже у руки графа. Ось вони, мої грошенята! Склад наповнився новими людьми, які почали швидко виносити ящики назад на подвір’я. Ах, так хвилююче! Контрабанда у її справжнісінькому прояві.

Якраз коли я почала прикидати, як саме мені відволікти охорону, щоб вийти з графом сам на сам, усе пішло шкереберть.

Спочатку я почула всього-лише здавлений зойк Елізи, а коли повернулась в її сторону, побачила, як чужі руки, які винирнули неначе з самої темряви, перехопили її за тулуб і затиснули рота, глушачи крик. Всього лише за частку секунди мою помічницю безшумно змело в чорний провулок між будівлями, немов тут її ніколи й не було.

Мене паралізувало лише на мить. В голові промайнула якась абсолютно дурнувата думка, коли тіло наче на інстинктах кинулося в темряву прямо за дівчиною. Ніхто, чорт забирай, не краде мого найкращого співробітника в її перший робочий день! Це була моя перша і ледь не остання тактична помилка за цю ніч.

Щойно я перетнула межу світлі і тіні, як рука з іншої сторони безжально схопила мене за комір плаща. Мене рвонули на себе, перекрутили і з силою впечатали лопатками в цегляну стіну, вибиваючи повітря з легень. Я захрипіла, відчуваючи, що після такого точно залишиться синець на півспини. Якщо виживу, звичайно, бо одночасно з цим горла торкнулося щось холодне і гостре. Кинджал.

Я завмерла, не сміючи навіть зробити вдих.

“Ось і все, Вікторіє, – промайнула панічна думка. – Догралася в аудитора. Зараз тебе приріжуть у підворітті як свідка.”

Хто ці люди? Найманці Морана?

Мій мозок гарячково шукав вихід. Якщо це найманці, значить, вони працюють за гроші. А гроші це єдина мова, якою я зараз володіла досконало. Це просто жорсткі переговори, нагадала я собі, намагаючись не дихати надто глибоко, щоб не розрізати шкіру об лезо.

– С-слухайте... – мій голос зрадницьки здригнувся, але я змусила себе говорити далі, переходячи на гарячковий шепіт. – Скільки він вам платить? Я дам більше. Я дам удвічі... ні, втричі більше! Тільки приберіть метал від мого горла, і ми домовимось...

З темряви провулка, прямо над моїм вухом, раптом пролунав тихий смішок.

Він був іронічним і, здавалось, абсолютно нетиповим для брудного портового головоріза. Від несподіванки я сіпнулася назад, втискаючись у стіну ще сильніше. Мій глибокий каптур, який я так старанно натягувала на очі, зачепився за грубу цеглу і повільно сповз на плечі.

Тьмяне жовтаве світло від далекого ліхтаря ковзнуло по моєму обличчю, вириваючи його з темряви.

І саме в цей момент, крізь сморід тухлої риби і дьогтю, мій ніс раптом вловив дещо абсолютно чужорідне. Легкий, витончений дорогий аромат бергамоту та цитрусу. Десь я такий вже чула…

Нападник раптом завмер. Лезо кинджала біля мого горла зупинилося.

Я нарешті змогла сфокусувати погляд. Тінь на обличчі нападника не дала мені впізнати його з першого погляду, але ці очі… Такі бурштинові очі, які навіть в темряві виділялись своєю яскравістю, я не впізнати не могла.

Ні-ні-ні! Благаю, хоч би я помилялась. Бог Життя, Бог Смерті, та хто-небудь! Бо якщо це правда, я гадки не мала, як буду викручуватись з цієї патової ситуації.