Розділ 5. Ціна чужих секретів. Частина 3.

Еліза обережно, ніби боячись, що стілець замінований, опустилася на самий краєчок сидіння. 

Так, вона мені вдячна за те, що я налагодила харчування і припинила істерики, але для завтрашньої ночі мені потрібна не просто подяка. Мені потрібен спільник. Голі слова тут не спрацюють. Час застосувати класичну корпоративну мотивацію – матеріальне заохочення, загорнуте в нібито щиру турботу. 

Чому я обрала Елізу? Певно через те, що вона була надто щирою і всі її емоції можна було легко прочитати. Також не варто забувати, що моє перше завдання з листом Голові Торгової Гільдії вона виконала на відмінно. Тому, думаю варто дати їй шанс. 

– Ти бачила, якою звідси вийшла Ганна. Ох… Як виявилося, вона була шпигункою Камілли де Вріс… Розумієш, вона весь цей час розповідала графині про кожен мій крок… І тоді я задумалась, чи є у моєму власному домі люди, які тільки на моїй стороні? – я витримала паузу, намагаючись здатись подраматичніше. – І знаешь, я зрозуміла, що у цьому величезному маєтку ти - єдина, кому я можу зараз довіряти. Тоді, у першу зустріч, ти сказала, що довіришся мені. Тепер я хочу довіритись тобі у відповідь. 

Я висунула шухляду столу, дістала звідти дві повноцінні золоті монети і з тихим дзвоном поклала їх на поліроване дерево, підсунувши ближче до дівчини. 

Очі Елізи стали розміром з кавові блюдця. Ну звичайно, для простої служниці це були колосальні гроші. Це, мабуть, її платня за півроку разом з преміальними. 

– Я знаю, що у тебе велика родина в селі, – мій голос звучав тепло і переконливо. – Знаю, що грошей на всіх не завжди вистачає. Візьми це. Вважай це премією за те, що ти єдина була на моєму боці, коли я вирішила змінитися і не побігла пліткувати, коли я взялася за бухгалтерію. І я хочу, щоб ти залишила кухню і стала моєю особистою помічницею. 

Служниця затремтіла. Її руки мимоволі сіпнулися до золота, але вона завмерла, ковтаючи слину. Я бачила, як в її очах борються жадібність, шок і цілком прагматична обережність. 

– Ваша Світлосте, я… – вона невпевнено підняла на мене погляд. – Ви стримали своє слово. Ви повернули нормальну їжу і виплатили заборговане кухарям… Я вдячна вам, ми всі вдячні, але це… занадто багато. Що я маю за це зробити? 

“Розумна дівчинка, – подумки поставила я їй ще один плюсик. – Одразу шукає підступ. Це набагато краще і надійніше, ніж сліпа відданість”. 

– Якщо бути чесною, мені потрібна твоя допомога в одній… дуже нестандартній справі, – я м’яко накрила її долоню своєю, змушуючи стиснути пальці на золоті. – Моїй особистій помічниці доведеться іноді виходити за рамки звичних посадових інструкцій. Завтра, скоріш за все вночі, мені потрібно таємно покинути маєток і дістатися порту. Від цієї вилазки залежить, чи зможемо ми закрити борги перед Гільдією і чи не опинимося всі на вулиці.

Магія золота якось миттєво потьмяніла. Здавалося, її мозок намагався поєднати слова “леді”, “ніч” і “порт” в одне речення, але система видала критичну помилку. 

– В порт? – її голос зірвався на здавлений писк. – Вночі?! Ваша Світлосте, ви знущаєтесь?! Це ж найнебезпечніше місце в столиці! Там самі контрабандисти, крадії… В кінці кінців вбивці! Вас там приріжуть за одну вашу шпильку для волосся!

Цим мені Еліза і подобалася. Її вибуховий характер, який не боявся ні титулів, ні ієрархії. Вона була такою по справжньому живою, що хотілось тримати її при собі. Така точно не зрадить. 

– Саме тому я не збираюся їхати туди в шовках і з родинним гербом на дверцятах, – незворушно перебила я, відкидаючись у кріслі. – Мені потрібен твій старий одяг. Якась найпростіша сукня, міцні черевики і темний плащ. Все, щоб я виглядала як звичайна міщанка. 

Еліза підскочила зі стільця, геть забувши про суворий етикет і свою нову посаду. Я бачила, як всередині неї бориться відчуття задоволення від того, що вона отримала цілий статок і кар’єрне підвищення, про яке навіть мріяти не могла, і те, що її єдина надія на стабільне життя завтра загине в підворітті. Це зводило її з розуму. Давай, люба, я ж знаю, що ти хочеш зробити. Я тільки цього і чекаю. 

– Ні! Ні за що! – вона замахала руками, хоча монети вже надійно перекочували в кишеню її фартуха. Ха, час дарма не втрачає. –  Я не дам вам одяг для самогубства! Ваша милосте, майте совість! Якщо вас там уб'ють або викрадуть, знаєте, що буде? Герцог з мене шкуру здере живцем! На потіху всім у центрі маєтку буде висіти моя голова! І що тоді буде з Домом? Ми ж знову потонемо в боргах, а мене поженуть назад на кухню... або в тюрму!

– Елізо, заспокойся…

– Не заспокоюся! – вона вперла руки в боки, виглядаючи зараз точно як розлючена квочка. – Якщо ви думаєте, що я просто візьму ці гроші, віддам вам свою спідницю і спокійно ляжу спати, поки ви шукаєте собі смерть, то ви не ту служницю у помічниці берете! Я їду з вами! Хтось же має стежити, щоб ви у темний провулок не зайшли. 

Я опустила очі на стіл, щоб приховати задоволену посмішку. Клянусь, Елізо, я зроблю з тебе найдорожчий свій актив. Вона йде не тому, що готова стати героїнею роману і померти за мене, а тому, що боїться за свою шию і розуміє: якщо я загину, її сите життя і нова посада закінчаться. Ідеальний співробітник, прагматичний. 

– Це дуже небезпечно, Елізо, – я з удаваною неохотою підвела погляд. – Ти впевнена?

– Впевнена! – відрізала вона, важко дихаючи. – Але як ми туди доберемося? Пішки через пів міста вночі це ще більший ризик, ніж сам порт. Патрульна варта нас одразу загребе.

Я знову потерла скроні. 

– Я думала про це. Нам потрібен непомітний транспорт. Але конюхам довіряти не можна.

Еліза насупилася, кусаючи губу, і замислилась над вирішенням проблеми. Її плечі помітно розслабились, а значить паніка вже почала відступати. Я ж поклала підборіддя на долоню і просто спостерігала. Мені потрібно оцінити її здатність шукати вихід в подібних ситуаціях. 

– Конюхам ні. Але... – вона невпевнено подивилася на мене. – Кухар кожної середи й п'ятниці відправляє старого Томаса на критому возі на ринок за свіжою рибою. Віз стоїть завантажений порожніми бочками біля чорного ходу ще з вечора. Томас приходить за ним аж о четвертій ранку. У нас буде десь чотири години, щоб справитись, поки старий не кинеться з криком “вкрали!”. Але це єдиний шанс.