Розділ 4. Маски, плітки та дивіденди. Частина 1.

Кожен успішний антикризовий менеджер знає одне золоте правило: після того, як компанія була врятована від фінансового краху, настає час рятувати її репутацію. Бо якими б ідеальними не були твої бухгалтерські книги, якщо ринок вважає тебе токсичним активом, ніхто не підпише з тобою жодного контракту. 

Для дому Розенталів таким токсичним активом була я. Точніше, справжня Амалія, чий соціальний шлейф складався з істерик, скандальної одержимості кронпринцом та публічної спроби накласти на себе руки. 

У мене був місяць передишки. Але минуле не збиралося залишати мене в спокої. Пам'ять Амалії не дісталася мені акуратно впорядкованим архівом, вона більше нагадувала биті файли. Час від часу мене накривали уривки чужих сновидінь і спогадів: чийсь сміх, блиск незнайомої сукні, задушливе відчуття паніки, презирливі погляди. І доводилося збирати цю мозаїку по крихтах, намагаючись зрозуміти, хто є хто.

Реакція батька на моє раптове математичне осяяння була… Дещо цікавою. Поки я вигадувала складні пояснення того, звідки у мене з’явились ці раптові знання, батько в голос подякував богам, а після сказав, якщо цитувати: “ Та лихоманка ледь не забрала твоє життя, але, схоже, вона випалила з тебе всю дитячу наївність і пробудила істинний розум нашого Дому.”

Я лише скромно кліпала віями. Якщо місцеві аристократи списують базову фінансову грамотність на божественне втручання, то чудово. Мені ж простіше. З богами договори про нерозголошення підписувати не треба. 

Відтоді моє життя кардинально змінилося. Герцог особисто взявся за моє “навчання”. Тепер я щодня сиділа поруч із ним у кабінеті, і ми разом перераховували кожну статтю бюджету. Звісно, формально він мене вчив, але фактично і на ділі я просто направляла його думки в правильне русло, вдаючи, що роблю інтуїтивні здогадки. Батько на це ледь не при кожній можливості повторював, що його донька - геній. Куди там вченим в академіях! Навіть трішки смішно, як мої майже п’ятнадцять років досвіду списують на просте “геніальність”. 

Отож, гроші, які раніше осідали в бездонних кишенях Бруно, повернулися в економіку маєтку. І результати не забарилися. Ми вирішили не наймати нового керуючого. Батько вирішив піти на деяку авантюру, і після підготовки, дати можливість побути керуючою мені, мовляв це буде мій кваліфікаційний екзамен. Я схопилась за цю можливість, як за рятівну соломинку. 

На кухні нарешті з’явилося свіже м’ясо та нормальні овочі. Коли я вперше після тих подій спустилася туди перевірити накладні, кухарка Марта та Еліза дивилися на мене так, ніби я була уособленням богині-рятувальниці. 

Чутки в маєтку поширюються зі швидкістю лісової пожежі. Слуги вже знали, хто саме відправив Буно за грати. Хоча батько наказав всім мовчати і слова не казати про то, що саме сталось з нашим керуючим і як саме це пов’язано з Торговою Гільдією. Все-таки не хотілось роздувати скандал, через який обидві сторони могли понести репутаційні втрати. Але якщо вже говорити про репутацію в маєтку, то моя змінилася кардинально. Якщо раніше Амалію зневажали і вважали примхливою дурепою, то тепер я вбачала у їхніх поглядах щось, що нагадувало повагу. Недовіра від них все ще була, і це абсолютно нормально. Бо дуже дивно бачити, як людина отак по клацанню пальців змінюється. Їм потрібен час це усвідомити, а я і не підганяю. 

Старий садівник Томас, ледь не зі сльозами на очах, отримав двох міцних хлопців-помічників. Плакав він не то від щастя, не то від того, що відстьогуватись йому більше нічого не буде.  

Отож, місяць промайнув у суцільних цифрах та звітах. Маєток дихав, оживав, і я відчувала задоволення від налагодженого механізму. Звичайно, нам є куди рости, і проблем ще не перерахувати на всіх пальцях. Але початок покладено, і це головне. 

А потім на моєму столі з’явився конверт із дорогого паперу.

Це було запрошення на бал на честь народження графині Камілли де Вріс. 

У минулому житті я ненавиділа корпоративні вечірки. У цьому світські бали виглядали ще гірше. Проте мій внутрішній піар-менеджер розумів, що "Амалія" довго була ізольована через хворобу. У світі ходять чутки про її істерики, спроби самогубства і загальну неадекватність. І саме тому я мала вийти у світ і показати всім, що донька герцога Розенталя здорова, спокійна і абсолютно звичайна аристократка.

Коли мій екіпаж зупинився перед розкішним палацом родини Камілли, я глибоко вдихнула, наче перед входом до зали суду. Мій образ був продуманий до дрібниць: сукня благородного смарагдового кольору, жодних кричущих рюшів, глибоких декольте чи безглуздих бантів. які так полюбляла минула власниця цього тіла. Тільки гладкий шовк, строгий силует, зібрана цікавим плетінням зачіска і кілька фамільних діамантів. Не забула також про рукавички в колір до сукні, щоб заховати шрами. Намагалась якомога точніше попасти в образ дівчини, яка подорослішала, нарешті усвідомила свої помилки і більше не становить загрози для суспільства. 

Лакей відчинив переді мною двері, і я ступила на червону килимову доріжку. 

Щойно церемоніймейстер біля входу гучно вдарив жезлом і оголосив: “Лені Амалія фон Розенталь!”, музика в бальній залі не зупинилася, але якось невловимо стихла. Сотні голів одночасно повернулися в мій бік. 

Я випросталася і повільно увійшла в глиб залу. Така кількість поглядів дуже тиснула, насправді. Проте я не могла показати їм ні натяку на слабкість, інакше точно зжеруть. Повітря вже загуло від шепоту. Аристократи Альтерії нагадували справжнісіньку зграю піраньї, які відчули у воді краплю крові. Їхні голоси, прикриті розмальованими віялами та келихами з шампанським, зливалися в один суцільний потік пліток. Мого слуху раз у раз досягали уривки фраз: 

“... це справді вона? Я чула, герцог замкнув її в найдальшій вежі після того випадку…”

“...подивіться на її сукню, яка нудьга. Певно, Розенталі і справді на межі бідності…”

І моє улюблене: 

“...яка  ж наша люба Камілла все-таки свята душа! Запросити на свій день народження таку нестабільну особу! Тільки з безмежної жалюгідності та доброти серця…”