Розділ 3. Довіряй, але перевіряй. Частина 4.

П'ятничний ранок видався сірим і холодним. У маєтку Розенталів панувала якась специфічна тиша. Незвична і неприємна. 

Я сиділа у кріслі в кутку вітальні. На мені була проста сукня, майже траурна. Мої очі були опущені, а руки нерухомо лежали на колінах. Всередині все стискалось від напруги. Я поставила все на одну карту. Якщо Варго не приїде, це означатиме, що я власноруч підписала смертний вирок цьому Дому. Вчора я його так і не дочекалась, але розуміла чому, люди такого рангу навряд чи можуть отак просто покинути всі свої справи. Тому всередині мене все ще вирувала надія. 

Герцог стояів біля столу в кабінеті. Перед ним лежали підготовлені нотаріусом папери на продаж південних лісів, а поруч, точно стерв’ятник, кружляв Бруно. 

– Ваша Милосте, це важкий крок, – солодко мурмотів керуючий. – Але ви рятуєте честь родини. Самі знаєте, Гільдія не чекатиме. Як тільки ви підпишете, я сам особисто відвезу золото до неї!

Батько подивився на нього з такою глибокою огидою, що я мимоволі затамувала подих. Звичайно, він був в курсі того, що цей шахрай забирає собі частину грошей. Але герцог вважав це “корупційним податком” на користь самої Гільдії, за якої нас не знищать остаточно. Я ж поставила на абсолютно протилежне. Побачимо, чия карта програється. І я дуже надіюсь, що у мене вдачлива рука на цей раз. 

Він повільно потягнувся до бера, ніби все ще перебуваючи у сумнівах. 

– Таточку, почекай! – вскрикнула я, сподіваючись ще хоч трохи потягнути час. Ні, не може все так закінчитись. Я не хочу цього, я не хочу признавати цей власний провал!

І в цей момент двері вітальні різко розчинилися. Влетів запиханий дворецький, який навіть не встиг віддихатись, щоб щось повідомити. 

Бо слідом, точно як стихійне лихо, зайшов невідомий чоловік. Сивий, масивний, з важкою тростино, він одним тільки виглядом випромінював владу. Це ж він, так? Мій погляд вцепився в герб Торгової гільдії на його камзолі. Так, це клятий Артур Варго! Він все ж таки прийшов. Я, чорт забирай, виявилась права! Все-таки в цій гральній партії моя рука виявилась сильніша. Я ледь стримала себе від того, щоб підскочити на місці і в голос розсміятись. 

Паскудник Бруно, тобі точно гаплик. 

За ним увійшли троє похмурих чоловіків. Двоє з них нагадували елітних найманців, не менше. А третій, більш щуплий і в окулярах, стискав під пахвою шкіряну папку. 

Бруно миттєво кинувся назустріч: 

– Дядечку! Ви особисто за грошима? Його Милість якраз підписує… 

– Гроші почекають, – відрізав Варго, навіть не глянувши на племінника. Він підійшов прямо до батька. – Ваша Милосте. Вчора одне пташеня принесло мені на крилі лист, в якому висловило вдячність за товари, яких моя Гільдія вам ніколи не постачала. 

Варго витягнув із кишені копії звітів, які я відправила з Елізою, і кинув їх на стіл поверх паперів про продаж лісів. 

– Тут вказано, що ви платите нам по десять золотих за мішок борона і м’яса. 

Герцог невпевнено глянув на документи, після чого з нерозумінням глянув на Голову Торгової Гільдії. 

– Почекайте, чому ви так кажете, ніби нічого про це не знаєте. 

Тепер з нерозумінням на нього дивився вже Варго. Я в нетерплячці зайорзала в кріслі, переводячи погляд то на батька, то на Артура. Все розвивалось точно за найкращим сценарієм. 

– Вельмишановний герцогу, мені не подобається, що ви натякаєте на мою причасність. Якби я дійсно був до цього причетний, хіба б увірвався до вас з цим питанням? – він припідняв одну брову, стискаючи губи в одну лінію. 

– Я тепер нічого не розумію, – батько тяжко закрив очі долонею, спираючись на стіл, а потім знову повернувся до Артура. – Хіба це не було нашою неофіційною умовою для відстрочки боргу? 

У вітальні повисла така тиша і напруга, що здавалось повітря можна було різати ножем. 

Варго на мить завмер. Його очі повільно звузилися. 

– Моєю умовою? – прохрипів він так, що у мене по шкірі побігли мурахи. Але щось в цьому було таке хиже, що я навіть отримала задоволення. – Ви вважали, Ваша Милосте, що я дозволю прикриватися моїм іменем, щоб красти гроші, які мають йти в мою ж касу на погашення вашого кредиту?! Ви думали, що я дрібний базарний злодюжка, який обважує вас на кухні?! 

Герцог різко випрямився, ніби тільки зараз усвідомив масштаб махінації. 

Варго повільно, точно хижак, повернувся до керуючого. А Бруно вже не стояв, він фізично зменшувався, втискаючи голову в плечі так, ніби намагався сховатися у власному комірі. 

– Д-дядечку… – його голос затремтів. – Це помилка клерків… Я можу все пояснити, документи… 

– Ваша Милосте, – Варго не став кричати, але в його голосі брязкала сталь. – Дозволите невеличку вільність у вашому дому? Заради встановлення істини. 

Батько, в очах якого розгорявся гнів, коротко кивнув. 

– Звичайно, мій дім у вашому розпорядженні, Артуре. Дворецький допоможе вам. 

Варго клацнув пальцями, привертаючи увагу своїх попутників. 

– Клаус, Ріхтер, – кинув він двом найманцям за своєю спиною. – Йдіть у кабінет керуючого. Переверніть все догори дном, розбийте стіни, підініміть підлогу, якщо треба. Треба знайти його подвійну бухгалтерію і особисту касу. А ти, – він обернувся до щуплого чоловіка в окулярах, – звірятимеш усе, що вони знайдуть. 

– Ні! Ви не маєте права! Це особисті покої! – Бруно смикнувся було до дверей, але один із найманців просто відштовхув його вбік єдиним рухом, ніби брудну ганчірку. Трійця у супроводі дворецького безшумно вийшла в коридор. 

Почалося найгірше для будь-якого шахрая. Очікування неминучого. Моя улюблена частина, до речі. 

Я ледь помітно відкинулася на спинку крісла, насолоджуючись кожною секундою. Це прямо таки еталонний майстер-клас від Голови Торгової Гільдії із корпоративного знищення. Варго не кричав і не влаштовував погром, він просто ізолював підозрюваного і відправив службу безпеки на обшук. Так добре бачити, як ситуація вирішується без твого втручання. Варто було лише трохи підштовхнути, підібрати правильні слова, і все. А тепер я просто мімікрую до інтер’єру, задоволена тим, що мене не помічають, і спостерігаю.