Розділ 3. Довіряй, але перевіряй. Частина 3.

Я влетіла до своєї кімнати, різко зачинила за собою важкі дубові двері і почала міряти кроками килим, відчуваючи, як стіни ніби стискаються навколо мене.

Минуло три дні з моєї розмови з батьком. Три абсолютно безглузді дні, протягом яких я почувалася мухою, що відчайдушно б’ється об непробивне скло в пошуках виходу. Я отримала доступ до кухонних книг, я перерила всі чорнові записи, які тільки могла знайти. Дослідила наші наявні активи, так як ця інформація була у відкритому доступі. І навіть перечитала книгу про ведіння бізнесу і дізналася про кляту королівську інспекцію! Але що це мені дає? Абсолютне нічого. Жодної зачіпки. Жодної формальної лазівки, за яку можна було б юридично притягнути Бруно. Цей паразит виявися напрочуд обережним: на кожну гнилу картоплину в нього був ідеально підписаний папірець, що робило винуватцем у марнотратстві лише мого батька. 

А сам керуючий ці дні просто сяяв. Коли ми стикалися в коридорах, він розпливався у такій масній і поблажливій усмішці, що мені так кортіло фізично стерти її з його самовпевненого обличчя важким канделябром. Він явно відчував себе господарем становища і точно знав, що нічого я йому не зроблю. І найбільше дратувало те, що це, чорт його забирай, правда! 

А сьогодні вдень пролунав “похоронний дзвін”. 

Коли я проходила повз вітальню, туди саме прибув гонець із печаткою місцевої нотаріальної контори. Я завмерла за дверима і встигла почути лише один обривок розмови батька з дворецьким: “Передайте покупцям, що я підпишу папери на продаж північних лісів у п'ятницю вранці. А після обіду відвезу виручене золото в офіс Торгової Гільдії Півдня, щоб закрити частину кредиту”. 

П’ятниця. У мене було три дні, щоб щось придумати. 

Якщо батько продасть ліси, маєток Розенталів втратить останній стабільний ресурс. Це буде відсікання руки, щоб врятувати пальці. Повільна смерть нашої родини, які вже не зупинить жодень кризовий менеджер. 

Я опустилася за туалетний столик, підтягнувши до себе ненависний зшиток керуючого, і запалила гасову лампу.

Я не спала всю ніч. 

Година за годиною я тупо дивилася на ці колонки цифр, намагаючись мислити нестандартно. Шукала слабке місце. Хоча б щось. 

У минулому житті я любила кризи. Криза – це завжди можливість, це шахова дошка, на якій цікаво грати. Але тоді в мене були фігури. Коли чергова компанія йшла на дно, я мала у своєму розпорядженні команду жорстких юристів, доступ до банківських рахунків, службу корпоративної безпеки і, найголовніше, свою власну репутацію Вікторії Ткач. Від одного мого імені недобросовісні підрядники починали нервово пітніти.

А що я маю зараз?

Тіло нестабільної вісімнадцятирічної дівчини, яка ледь не відправилася на той світ через нерозділене кохання. Мій авторитет не просто нульовий, він, бляха, від'ємний. У мене немає жодного срібного мідяка власних грошей. Мій "бос" (і за сумісництвом люблячий батько) зв'язаний по руках і ногах боргами. А мій головний опонент, керуючий Бруно, тримає монополію на логістику і спирається на Торгову Гільдію Півдня.

Як же виграти корпоративну війну, коли в тебе немає ані капіталу, ані армії?

Якщо в лобову атаку йти не виходить, треба змусити ворога зробити помилку. Але яку? 

“Закупівля овочів. Постачальник: Торгова Гільдія Півдня. Сума: 5 золотих рейнарів”.

Полум’я лампи вже почало тьмяніти, поступаючись місцем сірому світанковому світлу, що пробивалося крізь штори. Мої очі пекли від втоми, але мозок продовжував гарячково битися об цей рядок. Я закусила губу, абсолютно, не елегантно здираючи з неї шкірку. 

Кухарка Марта отримує на руки копійки і купує гниль на стихійному ринку. Але у звіті чорним по білому написано – Торгова Гільдія Півдня. 

Я завмерла. У втомленій голові раптом щось клацнуло. Почекайте… ні, ні, не може бути. Невже, весь цей час воно дійсно лежало на поверхні? Не може бути все настільки очевидно. 

Я хутко схопила чистий аркуш і подобою олівця прийнялась малювати схему. 

Отже, Бруно прикриває свої крадіжки ім’ям Гільдії. Він списує гроші на них. Але… чи знає про це сама Гільдія? 

Чи знає Голова, вельмишановний дядечко, що його племінник малює астрономічні закупівлі від їхнього імені, хоча насправді бере гниль на базарі? Чи дозволив би його дядько красти гроші, які батько вже в п’ятницю збирався принести йому в рахунок погашення кредиту? 

Як відомо мені ще з прошлого життя, злодії ненавидять, коли крадуть у них. Бруно обкрадав не лише нас, а і власного дядька! 

Звичайно, це була лише здогадка помутнівшого від недосипу мозку. Чисто робоча гіпотеза без єдиного залізного доказу. І якщо я помиляюсь, а дядько в долі і це їхня спільна схема – мій наступний крок стане вироком не тільки для мене, а і для батька. Вона просто прискорять банкрутство, і ми втратимо все. 

У минулому житті я б ніколи не пішла на таку угоду. Але зараз… Пан або пропав. 

У мене не було часу продумувати план до дрібниць, діяти треба було швидко. Марія мені ще знадобиться тут, для цього треба використати когось іншого… 

І я знаю кого. І навіть знаю, як привернути її на свою сторону в найкоротший час. 

Я різко підвелася, відкинула кришку масивної скриньки з коштовностями і витягла звідти золоту заколку з рубінами. А потім рішуче смикнула за шнурок дзвіночка, викликаючи Елізу. 

Коли заспана і перелякана служниця переступила поріг, я мовчки вклала заколку їй у руку. 

– Це наш капітал, Елізо, – мій голос звучав тихо, але я була трохи перезбуджена від того, що збиралася зробити, і це не приховалось від неї. Напевно, я виглядала так, ніби остаточно зійшла з розуму: вся розпатлана і з покраснівшими очницями. А навколо – купа списаного паперу і сліди від чорнил. 

– Ти підеш у місто до незалежного лихваря. Частину грошей витратиш на нормальну їжу для кухні. Я як і обіцяла, постараюсь допомогти, чим зможу… Але це після. Спочатку ти зробиш дещо набагато важливіше. Від цього буде залежати, все, Елізо. Все наше життя в цьому будинку.