Розділ 3. Довіряй, але перевіряй. Частина 2.

В той день мені довелось звершити свою ревізію, так як пану Бруно не дуже сподобалось, що я намагаюсь засунути свій допитливий носик куди не варто. Довелося навіть затаїтись на пару днів, бо варто було сунутись мені хоча б кудись, де мене бути не має, на порозі тут же з’являвся він. З такими темпами у мене почнеться справжня паранойя. Проте, удача прийшла і в мій дім, Пан Бруно поїхав по якихось своїх справах, а я тишком-нишком досліджувала все інше. Приємного виявилось мало, хоча результат і очікуваний.  

Повернувшись до своєї кімнати я перш за все попросила Марію принести мені стопку чистого пергаменту, свіжу чорнильницю, добре заточені пера і, найголовніше, дерев’яну лінійку. Марія трохи здивувалася такому канцелярському набору, але швидко все організувала і тихо вийшла, залишивши мене одну. Мов, чим би дитя не тішилось, аби не вішалось… Чи там було інакше?

Я розчистила туалетний столик від численних баночок з кремами та пудрениць, звільняючи місце для справжньої зброї. Бо як любив повторювати мій колишній фінансовий директор: “Хаос у компанії починається з кривих таблиць”. 

Ніякого Екселя, жодних автоматичних формул чи кольорових графіків. Тільки хардкор, тільки чорнило і папір. Я провела першу рівну лінію, думаючи про те, що по відчуттям повернулась у кам’яний вік. 

Аркуш в результаті був розкреслений на чотири чіткі колонки: “Стаття витрат”, “Заявлено паном Бруно”, “Фактична вартість” і найулюбленіша - “Різниця (в кишеню керуючого)”. 

Першим рядком пішов сад. 

Заявлено: 2 золоті рейнари (200 срібних марок). 

Фактично: 50 срібних марок старому Томасу. 

Різниця: 1 золотий і 50 срібних чистого прибутку для Бруно лише на одних кущах.

Далі - кухня. 

Заявлено: 5 золотих (500 срібних). 

Фактично: 30 срібних на тиждень, за які Марта купує гниль. 

Різниця: 3 золотих і 80 срібних

Я згадувала кожну цифру з товстого зшитка керуючого і рядом за рядком вимальовувала реальну картину. Коні, які нібито їли добірний овес преміум-класу по 8 срібних за мішок замість двох. Прачки, яким списували дороге мило. 

Коли я підвела фінальну риску і вивела загальну суму збитків, мені захотілося нервово розсміятися. Пан Бруно не просто крав. Він доїв маєток Розенталів із такою нахабністю, ніби це був його особистий фонд. 

Це було занадто фантастично, щоб я справді повірила, що герцог нічого не помітив. Тому що якби він був настільки дурний, то вже на даний момент вони б залишились без жодного гроша. То що ж приховується за цим всим? Можливо я дивлюсь на це все надто поверхнево? 

Я акуратно подула на чорнило, щоб воно швидше висохло. Звіт був ідеальним. Будь-яка рада директорів після такого документа розіп’яла б керуючого на місці. 

Але була проблема. Звичайно була, у мене взагалі хоча б раз в цьому світі не буде проблем? 

Короче кажучи, я не могла просто зайти до кабінету батька, покласти йому на стіл зведений баланс і діловим тоном заявити: “Ваша Милосте, ваш генеральний менеджер виводить кошти через фіктивних підрядників. Рекомендую негайно ініціювати розслідування”. 

Батько б точно вирішив, що спроба самогубства остаточно доконала мій розум, і викликав би лікаря-психіатра, якщо тут такі є. 

Мені потрібна була трішки інша презентація, правильніша упаковка інформації. 

Я відклала свій ідеально розкреслений пергамент, він залишиться моїм особистим компроматом. Натомість я взяла той самий звітний зошит, який мені видав Бруно. Взяла олівець (насправді це був просто грифель в дерев’яній оправі) і почала робити на полях незграбні позначки, малювати великі знаки питання і спеціально трохи кривувато обводити суперечливі цифри. Це мало виглядати так, ніби дурнення, але дуже старанна дівчинка намагалася розібратися в математиці, але заплуталася і прийшла по допомогу до мудрого тата. 

Я підійшла до дзеркала і потренувала потрібний вираз обличчя. Брови трохи звела до перенісся, губи злегка надула, а в очах – максимальна розгубленість і щире розчарування у власних розумових здібностях. 

– Татусю, я так старалася, але в мене нічого не сходиться… – тихенько промовила я своєму відображенню. 

Повторила ще декілька разів, допоки воно не зазвучало достатньо жалюгідно. 

Підхопивши зошит керуючого, рішуче вийшла з кімнати. Час для фінального акту цієї фінансової драми. 

*** 

Кабінет герцога фон Розенталя дихав старовиною, запахом дорогого тютюну та мастики для дерева. Батько сидів за масивним дубовим столом, низько схилившись над якимись паперами. Світло від настільної лампи підкреслювало глибокі зморшки на його лобі, від чого він виглядав неймовірно втомленим. 

Я тихо постукала у відчинені двері. 

– Тату? Можна? 

Герцог підняв голову і його обличчя миттєво посвітлішало. Він відклав перо і посміхнувся: 

– Звісно, Амо, проходь. Як твої успіхи? Пан Бруно не надто тебе втомив своїми звітами? 

Я зайшла, міцно притискаючи до грудей зошит керуючого. Мої плечі були опущені, а нижня губа злегка затремтіла. Підійшовши до столу, я і з важким розчарованим зітханням поклала перед ним зшиток, розгорнутий на сторінці з моїми “кривими” позначками. 

– Татусю… мабуть, ти мав рацію, – я опустила очі і нервово почала смикати мереживо на рукаві. – Яка з мене помічниця. Я така дурна… Я сиділа над цим цілу годину, але в мене зовсім нічого не сходиться! 

Герцог м’яко накрив мою руку своєю. 

– Ну що ти, люба. Фінанси маєтку - це складна наука. Де саме ти заплуталася? Давай подивимося разом. 

Він присунув зошит ближче. Я стала поруч, вказуючи пальчиком на числа, які сама ж і обвела. 

– Ось тут, – я кліпнула очима, сповненими щирого нерозуміння. – Дивись, пан Бруно пише, що ми платимо п’ятьом садівникам два золотих рейнари. Але я пару днів тому була в саду, і там є лише старий Томас. Я запитала його, де інші, а він сказав, що пан Бруно звільнив їх ще в минулому році. То куди ж ідуть ці гроші, якщо садівник один?