Розділ 3. Довіряй, але перевіряй. Частина 1.

Будь-який компетентний менеджер знає, що паперам віри немає, допоки вони не будуть звірені з реальністю. Звіти стерплять усе, а от інвентаризація на місці завжди показує справжню картину. 

Проте я розуміла, що моя “польова місія” не буде легкою прогулянкою. Репутація Амалії грала проти мене: слуги швидше проковтнуть власні язики, ніж скажуть мені правду, остерігаючись чергової істерики. Тому доведеться діяти тонко, і моєю найкращою зброєю зараз стануть великі наївні очі. 

Свою перевірку я почала з саду. На перший погляд все здавалось нормальним, аж допоки я не дійшла до тієї частини території, куди зазвичай ні гості, ні сам герцог не заходив. Тут замість ідеально підстрижених кущів мене зустріли пожовклі троянди та порослі бур’яном доріжки. Вглибині я знайшла лише одного старого садівника, який важко сапав клумбу. 

Я сповільнила крок, налаштовуючись на потрібну хвилю, а пісоя начепила на обличчя наймилішу і трішечки розгублену посмішку, підходячи ближче. 

– Доброго ранку, Томасе! 

Його ім’я я дізналась все з тих же документів. Старий здригнувся так сильно, що ледь не випустив сапу. Він незграбно вклонився, стягуючи з голови пошарпаного капелюха і ховаючи відвертий переляк в очах.  

– Ваша… Ваша Милосте. 

– Томасе, – я схилила голову на бік і кліпнула віями. – Тато доручив мені вивчати домашні справи. Я бачила в записах, що у нас працює п’ятеро садівників. А де ж інші четверо? 

Старий нервово зглотнув, його погляд забігав по пожовклим кущам, шукаючи підказку.

– Вони… е-е… поїхали на ринок за добривами, Ваша Милосте. Так, на ринок. Пан Бруно наказав. 

Бреше. Причому дуже невміло. 

Замість того, щоб тиснути на нього, я раптом піддалася вперед і… змовницьки йому підморгнула. Це вибило старого з колії настільки, що він ледь рота не відкрив. 

– Ох, Томасе, – я м’яко зітхнула. – Я ж умію рахувати до п’яти. Я бачу, що ви тут зовсім один. І, здається, вже давно. Розумієте… тато виділяє два золотих на ваш сад щомісяця. Якщо ви будете наполягати, що ті четверо існують, а їх ніхто ніколи не бачить… тато може подумати, що це ви забираєте їхню платню. 

Я зробила перелякані очі і прикрила рот долонею. 

– Ви ж не хочете, щоб вас звинуватили в крадіжці? Справжніх злодіїв відправляють у в’язницю! Скажіть мені правду, Томасе, і я нікому не дозволю вас образити. 

Садівник побілів як крейда. Його коліна підігнулися, і він ледь не впав прямо на вологу землю. 

– Ваша Милосте, благаю! Я не брав ні мідяка! Пан Бруно… він звільнив їх ще рік тому! Сказав, що маєток бідніє. Я тягну все сам за п’ятдесят срібних марок. 

Я подумки поставила першу галочку. Мінус чотири “мертві душі”. Звичайно, що Пан Бруно щось відстьогував і Томасу за збереження секрету, бо в його історії багато чого не сходилось. Але важливіше те, що він все підтвердив. 

– Який жах! – я похитала головою з удаваним сумом. – Не хвилюйтеся, Томасе. Я збережу вашу таємницю. 

Ітак, перший пункт зі списку можна вважати дослідженим і закритим. Наступна зупинка – кухня. 

Спуск у цокольний поверх супроводжувався задушливим теплом і важким запахом кислої капусти, який здавалось в’ївся у самі стіни. Варто було робітникам почути стукіт моїх туфель об кам’яну підлогу, як гул голосів на кухні обірвався. Кухарки завмерли над казанами, втупившись у мене, ніби побачили привида. 

Головна з них, огрядна жінка з червоним від спеки обличчям, нервово витерла руки об фартух і вийшла вперед. 

– Леді Амаліє… Вам щось потрібно? Ми якраз готуємо обід для прислуги… Раптом ваша сукня пропахне харчами?

– Марто, я просто хочу подивитися, як влаштований наш дім,  – я спробувала зазирнути їй за спину, вдаючи невинну цікавість. – Чим ви годуєте наших людей? 

Не чекаючи дозволу, я обійшла її і наблизилась до робочої поверхні. На дерев’яних дошках лежала картопля – дрібна, млява і вся вкрита темними плямами. 

– Які дивні овочі… – я гидливо зморщила носик і доторкнулася до картоплини кінчиком пальця, ніби це було щось небачене мною раніше. – За п’ять золотих рейнарів на місяць фермери продають нам такий жахливий врожай? Нас що, обманюють на ринку? 

Кухарка зблідла і відкрила рот, щоб видати чергову відмовку, але не встигла. 

З іншого кінця кухні пролунав різкий металевий брязкіт. Молода дівчина-помічниця з силою жбурнула черпак у казан. Бризки гарячої води полетіли на підлогу, але вона навіть не здригнулася. Її груди важко здіймалися, а в погляді, спрямованому на мене, чиста злість нарешті пересилила страх. 

– За п’ять золотих рейнарів?! – її голос зірвався на крик. – Які п’ять золотих рейнарів, Ваша Милосте?! 

– Елізо, помовч! – Марта кинулася до неї, хапаючи за рукав брудного фартуха, але ту вже було не зупинити. 

– Ні, не буду! – Еліза вирвалася і зробила крок до мене. Її аж затрусило від гніву. – Ви спускаєтеся сюди у своїх шовках і дивуєтеся гнилій картоплі? Звідки в маєтку візьмуться п’ять золотих на наше харчування, якщо ви за одну свою бальну сукню віддаєте двадцять п’ять?! Якщо через ваші витівки Його Милість герцог скоро розпродасть землі, щоб розплатитися з боргами?! 

А ось і перший бунт на кораблі. Її слова влучили точно в ціль. У кухні повисла мертва тиша. Марта закрила обличчя руками, тихо заскигливши. Будь-яка аристократка за таку зухвалість наказала б забити служницю батогами до напівсмерті. 

Моєю першою реакцією і справді було гостре обурення, але я миттєво задваила його. Еліза мала рацію. Це були абсолютно реальні наслідки катастрофи, яку я успадкувала. 

Я притиснула долоні до щік і зобразила справжній жах. 

– Ох… – мій голос надламався. Я зробила крок назад, ніби її слова вдарили мене фізично, і мої плечі безсильно опустилися. – Ти… Ти маєш рацію, Елізо. Ти абсолютно права. 

Дівчина, яка стояла напружена, мов струна, очікуючи від мене як мінімум ляпаса, розгублено закліпала. Напруга в кімнаті поступово змінилася на глибокий шок.