Розділ 2. Аудит репутації. Частина 1.

Два тижні промайнули непомітно.

За цей час мої зап’ястя майже загоїлись, залишивши по собі лише тонкі рожеві шрами, які я ретельно ховала під довгими рукавами. Батько зробив усе, аби лікар запевнив мене: завдяки його чудо-мазі шрами зовсім зійдуть нанівець. Сподіваюсь на це, адже в теперішньому суспільстві мати подібні "позначки" — все одно, що поставити на собі тавро.

Проте головним моїм досягненням стало повне перехоплення контролю над власним іміджем у межах маєтку. Мій "батько", герцог фон Розенталь, виявився людиною неймовірно м’якою і сентиментальною: у перші дні він ледь не задушив мене турботою, постійно заглядаючи в очі. Щоб заспокоїти його (і отримати трохи особистого простору), я обрала тактику тихої та розкаяної доньки. Більше не було ніяких істерик, згадок імені кронпринца, а розмовляла я виключно спокійним тоном, "сором’язливо" скошуючи очі. Для герцога це стало справжнім дивом, але він вирішив, що трагедія просто "очистила" мій розум, і на радощах дозволив мені робити все, що заманеться. Не те щоб я була прекрасною акторкою, тут скоріше спрацювала щира любов батька до своєї дитини. Ох, Амаліє… Вкотре повторюсь, але яка ж ти дурепа, що не цінувала цього.

Отже, в результаті я оселилась у бібліотеці під приводом читання дамських романів. Я чудово розуміла, що якби одразу пішла до батька і почала вимагати ключі від кабінету з бухгалтерськими книгами, це викликало б гігантські підозри. Попередня Амалія скоріше б з’їла сторінку з підручника математики, ніж зацікавилася б фінансами родини. Її світ обертався навколо суконь і примарної надії стати королевою. Тому потрібно було діяти поступово. Для початку стане в пригоді загальна інформація, щось на кшталт книг з історії та географії, які б не викликали зайвих питань. Хоча я все одно шифрувалась, тримаючи біля себе якийсь клішований роман про простачку і герцога.

І як я любила казати: хочеш вижити на новому ринку — спочатку вивчи його карту. Отже, що ми маємо: це королівство носило назву Альтерія, і правила ним династія Рейнардів. Їхня влада нагадувала раду директорів, де корона мала вирішальний голос, але трималася виключно на хисткому балансі з чотирма Великими Домами, так би мовити, головними "акціонерами" цієї держави.

Північчю керував дім Штальберг, його ще прозвали "залізною рукою" королівства. Це був місцевий військово-промисловий комплекс, адже вони контролювали гірські копальні, металургію та постачали зброю і солдатів для королівської армії. Типові суворі люди на суворих землях.

Схід належав дому Лоран. І вони відомі тим, що перетворили гроші та інтриги на справжнє мистецтво. Цей дім тримав найбільші банки королівства, фінансував королівські забаганки і щедро роздавав кредити іншим аристократам. Коротко кажучи, їхньою зброєю були боргові розписки та інформація. Було б дуже добре заручитись підтримкою таких впливових людей, але було одне "але". Дуже товсте і примітне. Саме до впливової гілки цього роду належала та сама леді Евелін. А її батько, маркіз де Лоран, обіймав посаду головного радника короля. Оце так збіг, правда? Евелін була не просто милою мордашкою, а найвигіднішою політичною партією в усьому королівстві. І Амалія примудрилась налаштувати її проти себе.

Захід контролювали Монро — неофіційні годувальники столиці. Вони володіли найродючішими рівнинами та монополією на експорт зерна, що дозволяло їм тримати корону на короткому повідку під час будь-якої політичної чи кліматичної кризи.

І, нарешті, наш рід, Розенталь, був четвертим стовпом. Згідно з картами, нам належав весь Південь: найтепліші провінції, вихід до моря і контроль над двома головними торговими трактами, якими йшов весь елітний імпорт — від прянощів та рідкісних тканин до екзотичних товарів з-за моря. Ми були ідеальним логістичним хабом.

Звучить як портрет ідеального монополіста, правда? Ми мали б купатися в золоті і диктувати умови самій короні на рівні з тими ж Лоранами. Але мій досвід кризового менеджера підказував: якщо щось виглядає занадто добре на папері, шукай проблему в керівництві.

І щоб побачити цю проблему, мені навіть не потрібні були звіти. Достатньо лише поспостерігати.

Я бачила, як герцог приймає прохачів у холі, і зробила очевидний висновок: він не вмів казати "ні". "Батько" щедро роздавав обіцянки якимось дрібним баронам, і як подейкували покоївки, дозволяв нахабним "далеким родичам" тижнями гостювати в маєтку за наш рахунок, а потім постійно зітхав, читаючи листи. Служники після чергових бізнес-зустрічей пошепки обговорювали, що постачальники тканин знову вимагають передоплату, бо Розенталі затягують платежі. Ми сиділи на золотій жилі, але інші аристократи відверто користувались м’якотілістю мого батька, викачуючи з нас ресурси. Мені навіть уявити страшно, наскільки все не буде сходитись у фінансових звітах. Чудо, що ми все ще не розорилися!

Я закрила важкий фоліант з історією Великих Домів і потерла перенісся.

Не дивно, що Камілла так легко крутила Амалією. У цій родині просто не було заведено думати на крок уперед і захищати свої кордони. Що ж, треба буде це якось виправляти. Не придумала нічого кращого, тому план поки такий: ще декілька тижнів я вдаю з себе ідеальну доньку, яка багато читає і "переосмислює життя", а потім м’яко, через турботу про втомленого батька, попрошу його "навчити" мене розбиратись у документах. Нібито хоч чимось допомогти і відволіктись від сумних думок. Впевнена, що він не зможе відмовити своїй "зціленій" дівчинці.

Мої стратегічні роздуми перервав різкий гуркіт. Двері бібліотеки рвучко відчинилися, і на порозі з'явилася Марія. Моя особиста покоївка важко дихала, тримаючись рукою за серце, а її очі були круглими від жаху та хвилювання одночасно.

— Ваша Милосте! — випалила вона, ледь перевівши подих. — Там… він… приїхав! Його Високість! Кронпринц Ксав'єр! Сам завітав, без попередження! Його Милість герцог просить вас негайно спуститися до малої вітальні!